Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Апрель 2021  »
ВсПнВтСрЧтПтСб
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Понедельник, 04.07.2022, 03:08
Вітаю Вас Guest
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


15:51
Пам'ятаємо...

20 квітня 2021 року - минає 5 років з дня загибелі в зоні АТО шепетівчанина Андрія Біленького, головного сержанта 1-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 2-го гаубичного артилерійського дивізіону 53-ї окремої механізованої бригади.

Вшановуючи світлу пам'ять нашого воїна, знайомимо вас зі спогадами дядька Андрія Біленького - Юрія Олексійовича Ткачука.

"Пам’ятати – наш святий обов’язок...

В Андрія завжди були особливі спогади і особливе відношення до свого дідуся Олексія та бабусі Марії. З дитячих років Андрійко все літо проводив у них у селі Троєщина Полонського району.

Дідусь господарював, Андрійко хвостиком за дідом і все намагався допомагати. Дідусь залюбки навчав онука різному сільському ремеслу, навчив і премудростям риболовлі. Знаковою і вирішально-важливою була перша спільна рибалка. Це була неймовірна історія. Рибалки вмостились на невеличкому човнику, який завдяки формі називали «щукою» і дідусь поплив до свого улюбленого рибацького місця, а дідусь був неабияким майстром відшукувати місця для вдалої риболовлі. Цей талант і рибацьку вдачу з часом успадкує Андрій.

Коли дідуся не стало, хлопчику було лише вісім років; біль втрати заполонила дитяче серце і спонукала швидше подорослішати. Прийшлось Андрію взяти на себе деякі дідусеві обов’язки по господарству. Це були перші життєві випробування і загартовування. Не з легких було підніматись з ліжка о шостій ранку, щоб вигнати корівку в череду ,але це стало щоденним ранковим обов’язком юного господаря.

Тоді на черзі ще одна ранкова справа - вивести пастись телятко ,а ще потрібно дати телятку попити. Після виконання ранкових господарських справ можна гайнути на рибалку, адже так манило плесо ріки яке простягнулось зразу за городами і виблискувало на сонячному промінні. Якщо улов був вдалим почистити рибу брались рідна сестричка Іруня і двоюрідна Вітуся. Коли риба була приготовлена, то відбувалась ціла процедура її подальшого використання. Більша відносилась бабусі, щоб підсмажити, а менша засолювалась на тараньку.

Рибацьке захоплення було сповнене цілим рядом пригод і випробувань. Одним із випробувань був великий, з кілограм, короп, який вчепився на вудочку юному рибалці. І розпочалось змагання – хто кого перетягне – рибалка коропа на берег чи навпаки. Коли став перемагати короп Андрій не збирався здаватися, хоч змушений був зайти по коліна у воду не випускаючи вудочки з рук. Продовжуючи змагання, таки виволік на берег свій трофей. Це був перший великий рибацький успіх, перша перемога, перша віра в свої сили та можливості і перша вдала спроба вийти із критичної ситуації переможцем.

Це було перше серйозне випробування, але тоді не можливо було ні уявити, ні передбачити, що уже в дорослому житті прийдеться зустрітись віч-на-віч з такими неймовірними надлюдськими життєвими випробуваннями.

Ніхто із нас навіть у самій сміливій фантазії не міг уявити, що прийде в Україну час великих випробувань, прийде війна і Андрію випаде доля поринути в шалений світ випробувань стійкості та звитяги.

А поки саме життя розпорядилось так,що прийшлось Андрію поступово ставати повноправним господарем після дідуся, перебуваючи на канікулах все літо в селі. А господарських турбот було вже й забагато для юного господаря. Але обов’язками нехтувати не приходилось Адже кожна справа важлива і не відкладається у виконанні. Як ось до прикладу,випасання череди корів. З кожного двору де є корівка коли приходить черга необхідно відрядити пастухів, щоб пасти громадське стадо. Дивно, але Андрію подобалась ця справа - він відпасав череду, коли приходила черга, а на наступний день ще і допомагав сусідам.

Ще цілий ряд щоденних господарських обов’язків виконувалось Андрієм. Якесь особливе турботливе ставлення було у нього до домашніх тварин. Залюбки доглядав за кроликами. Його, прямо таки, друзями були рябеньке телятко, собачка Барсік.

Ще однією важливою справою була заготівля дров, щоб бабуся взимку могла зігрівати оселю. Під палючим літнім сонцем потрібно було напиляти колоди їх поколоти і вже готові дрова перенести і скласти у дров’яному складі. Винагородою після важкої праці, спасінням від спеки і способом відновлення сил було купання. Добре,що річка поряд – гайнув стежиною через город і вже в прохолодних обіймах ріки. Річка - стихія Андрія. Спочатку вчився плавати, вчився настирливо і дуже наполегливо і швидко став плавцем на рівні з дорослими.

Настирливо та з неабиякою наполегливістю і навіть з трагікомічним наслідком Андрійко вчився їздити на велосипеді. Не один раз, під час тренувань потрапляв в кропиву в обабіч дороги, а одного разу втрапив у халепу – розігнався, не зміг загальмувати і втаранився у відро з молоком, яке несла бабуся, щойно видоївши корівку. Але завдяки наполегливим тренуванням хлопець незабаром став вправним велосипедистом і залюбки їздив до магазину за покупками. Літній сезон в селі завершувався цілою епопеєю - копанням картоплі.

У Андрійка, як не дивно, було улюблене заняття носити картоплю до погреба. Наполягав, щоб йому наповнювали в мішок побільше бульб і щоб доказати,що йому не важко – біг під гору з мішком картоплі за плечима. Тренувався хлопчина не відаючи, що в майбутньому, там на Сході, в бойовій обстановці, коли потрібно буде швидко підносити важкі снаряди, так пригодиться цей гарт.

Після літніх трудових буднів повертався Андрій до батьківської домівки в Шепетівку, адже попереду нові випробування - школа. Навчався Андрій у Шепетівській ЗОШ № 6 у 1989-2000 роках.

Класний керівник Валентина Григорівна Малько з особливою теплотою згадує про свого вихованця Андрія Біленького. Товариський і відкритий,мав багато шкільних друзів з якими продовжував дружні стосунки і після закінчення школи,навіть декілька із них стали кумами.

Влітку 2020 року дружній клас зібрався на зустріч випускників через 20 років закінчення школи. На зустрічі не було лишень Андрія. Однокласники вшанували пам'ять, поклавши квіти на могильну плиту Андрія Біленького.

По закінченню школи, продовжуючи династію батьків-залізничників, Андрій став студентом Київського університету економіки та технологій транспорту. На старших курсах поєднував навчання з підробітком. Працював в охороні і з гордістю розповідав, що йому довіряли важливі об’єкти для охорони. Як правило, це були нічні чергування, а вдень - навчання. Це також були своєрідні випробування та загартовування.

Закінчивши вуз, повертається Андрій до рідної Шепетівки, працює у Шепетівській дистанції колії спочатку бригадиром колії, а далі інженером з діагностики у виробничо-технічному відділі.

Щасливий життєвий період – одруження, народження донечки Маринки. Турбота про сім’ю, відповідальність обов’язку забезпечення сім’ї спонукала Андрія змінити роботу.

Полишивши інженерну справу, розпочинає працювати в майстерні з ремонту автомобілів.

Досконало опанував секрети майстерності ремонту, особливості фарбування автомобілів. З особливим захопленням та неабияким розумінням справи часто розповідав про особливості процесу підготовки у фарбуванні і нанесенні фарби. Це були розповіді професіонала про свою улюблену справу.

Ще одна улюблена справа, з дитинства успадкована від дідуся – рибалка. Часто вибирався на риболовлю з батьком, також пристрасним рибалкою. До свого захоплення доєднав своїх друзів. Напевно не знайдеться в околиці ставків і річок де б не побували друзі-рибалки. Але найкращим місцем риболовлі все ж таки була річка Хомора в селі Троєщина. Саме сюди до хати дідуся й бабусі, де проходило дитинство, любив приїздити Андрій із своєю сім’єю. А коли влітку зазвичай в липні, збиралась вся велика родина, Андрій полюбляв приготувати на вогнищі неймовірно смачний шашлик, окунь запечений у фользі. А родзинкою кулінарного мистецтва була сюрпа, яка готувалася за особистим рецептом, над якою шеф-кухар Андрій ворожив цілий вечір, тренуючи витримку всіх, очікуючих на цей кулінарний шедевр.

Стануть у нагоді кухарські навички Андрія там на Сході, де прийдеться готувати обіди для побратимів.

Останній день шостої хвилі мобілізації – 15 серпня 2015 року - день, який розділив життя Андрія Біленького та його родини із мирного, спокійного, щасливого до тривожного військового. Тривога за сина поселилась у серцях батьків та рідних Андрія.

Спочатку було навчання мобілізованих на Яворівському полігоні, надто короткий термін-лише місяць, після чого були відправлені в зону АТО.

Про відправлення із полігону в зону АТО, щоб не завдавати лишніх хвилювань, не став повідомляти батькам, а повідомив лише сестрі Ірині. Але мама, дізнавшись, що пересадка по дорозі на Схід буде в Києві, ластівкою помчалась, щоб зустрітись з сином. Зустріла на вокзалі і оторопіла - перед нею постали п’ятеро військових, серед яких її дорогий синочок. Нагодувала, обігріла теплими словами і відправила з молитвою в далеку незвідану дорогу сина та його побратимів. Де знайти матері ті потаємні сили, те терпіння, як спинити сльози в часи, дні, місяці нестерпного очікування на повернення.

Зловіща арифметика війни – із 5 воїнів, які вирушили тоді на Схід не повернулись додому двоє.

Андрій Біленький проходив службу в 53-ій окремій механізованій бригаді, був сержантом матеріально-технічного забезпечення 1-ої гаубичної самохідної артилерійської батареї, другого гаубичного артилерійського дивізіону. З вересня по грудень бере участь у бойових діях під Сєвєродонецьком. 24 грудня 2015 року отримує посвідчення учасника бойових дій.

Андрій в телефонних розмовах майже нічого не розповідав про складнощі бойових буднів, все заспокоював батьків, що в них все спокійно і повторював свою улюблену фразу « все добре». А його побратими, які приїздили на роковини загибелі Андрія, розповідали як гаряче тоді було під Сєвєродонецьком.

В грудні, після виведення із зони АТО, 53-тя бригада переводиться на бойове злагодження на полігон в Черкаському. Передислокація важким тягарем лягає на плечі військових, адже приходиться перевозити бойову техніку та все матеріально-технічне обладнання. На новому місці знову обживатися, облаштовувати свій побут в польових умовах. Тільки облаштувались, обжилися на полігоні під Черкаським – нова передислокація. Тепер на полігон «Широкий лан» в Миколаївську область. Знову погрузка бойової техніки і всього майна, але тепер уже на ешелон. Якраз свій останній тридцять третій день народження, 5 лютого, Андрій зустрів не за святковим столом, а серед поля, займаючись погрузкою техніки і майна на ешелон.

Перебування на полігоні «Широкий лан» було також неабияким випробуванням. Місце дислокації 53-ьої бригади на полігоні – це територія суцільної багнюки. Прийшлось прямо на болоті облаштовуватись, ставити палатки. Спочатку мостили в болото ящики з під снарядів, що слугувало своєрідною підлогою, на яку ставилась палатка. Але вода щоразу просочувалась вище підлоги так,що в палатці постійно було мокро. Спершу не було можливості посушитись, обігрітись, тому що тилові служби не встигли завезти дрова. Також не було води як для побутових потреб так і для приготування їжі, доводилось використовувати воду з калюжі. Лазня була облаштована через два тижні після прибуття на полігон. Андрій з притаманним йому оптимізмом і нотками гумору в телефонній розмові розповідав мені, що нарешті була організована лазня, але поки мились то тапочки примерзли до підлоги.

Надзвичайно важко було вижити в цій багнюці бойовій подрузі хлопців - собаці на ім’я Майка. Вона була з хлопцями в зоні бойових дій під Сєвєродонецьком, на полігоні під Черкаським і прибула на цей необлаштований полігон. Рятуючи Майку від вологи та багнюки, в палатці для неї було зроблено підвищення, де їй було затишно. Андрій, який з дитинства успадкував любов до тварин, розповідаючи про Майку ділився планами, що після завершення служби забере її з собою додому.

Неймовірним щастям,незабутнім для родини, був приїзд Андрія у коротку, лише 10 днів, відпустку 19 лютого 2016 року. Невпізнанно змінився, виглядав не пороках старшим, в куточках очей відображалось пережите, але випромінював оптимізм і вселяв спокій серед родини і повторював свою улюблену життєстверджуючу фразу «все буде добре».

Навіть в самому жахливому сновидінні не можливо було передбачити, що ця зустріч – остання.

Мама Андрія часто згадує, ні не згадує, а просто ніколи не забуває, до дрібниць, до деталей пам’ятає ті щасливі 10 днів відпустки сина. В пам’яті виринає спогад за спогадом. Один із них. Андрій присів на диван, поруч з обох сторін примостились мама і тато. Син, обгорнувши батьків обіймами, з такою щирістю,теплотою і сентиментальністю промовив: «Як я за вами заскучав!». Далі знову проводи. Як пекельно важко батькам,вкотре ніби відривати від серця, виряджати сина в далеку незвідану дорогу. Як важко донечці Маринці, яка не встигла натішитись, не встигла порадіти дорогому татусю за ці короткі 10 днів. Як важко дружині Світлані, якій знову залишатись одній, і знову чекати.

У вагоні Андрія очікував побратим і друг Саша Голець, який також повертався з відпустки з дому з Рівненщини. Довго стояли на пероні рідні вдивляючись на потяг, який так швидко віддалявся і невдовзі щез з поля зору.

Залишились в серці відчуття болю, туги, тривоги і пекуче осмислення того, що хлопці знову відправились в зону АТО, знову на війну.

Місцем наступної дислокації підрозділів 53-ї бригади був район поблизу міста Костянтинівка. Андрій знову заспокоював у телефонних розмовах, що «все добре», навіть як підтвердження розповідав, що у них все спокійно, навіть є можливість порибалити, адже неподалік дислокації віднайшов ставок. Коли виїздили на бойові завдання, Андрій попереджував, що зв’язку з ним певний час не буде. Це були дні особливого очікування та переживання і неймовірна радість заспокоєння, коли знову лунав телефонний дзвінок від нього - це свідчило, що із завдання повернувся.

Андрій повідомив, що знову збирається у відпустку і щоб очікували його на Великодні свята, але повернутись додому не судилось. 20 квітня родина отримала саму страшну звістку, яка може надійти із війни - повідомлення про загибель Андрія...

Буяла весна, все квітувало навколо, але все це було якимось дисонансом горю родини Біленьких. Врізались, вкарбувались назавжди в пам’яті ті пекельні дні і ночі очікування. Шепетівські волонтери, які відправились на Схід, щоб привезти загиблого, через певний час повідомляли про своє місцезнаходження і наостанок повідомили, що близько 4 години ранку прибудуть у Шепетівку. Отримавши це повідомлення від волонтерів, родина та друзі ще з ночі зібрались очікувати…

Тиха зоряна ніч, передсвітанок, пахощі квітучих дерев. Здавалось, що в цій природній ідилії не місце трагедії. Але з-за повороту показались вогні автомобіля, який повільно наближався і на лобовому склі якого виднілась табличка «Груз 200».

Цьогоріч виповнюється 5 річниця від дня загибелі Андрія Біленького. Невимовна туга, сум і осмислення незворотності посилились в серцях родини. Мама Світлана Олексіївна передає лише частинку своїх відчуттів словами: «П’ята весна, а біль таж сама…Журавлі щовесни повертаються з вирію, а син вже не поверниться ніколи».

Світла пам'ять з роками не гасне. Пам’ятають і згадують бойові побратими Андрія. Саша Голець навіть через роки не може змиритись з втратою свого найкращого друга. Саша виконав те, що не судилось здійснити Андрію, а саме, після звільнення забрав собачку Майку додому і вона донині вірно служить, але уже охороняє домівку батьків Олександра і навіть привела потомство.

Родина Андрія Біленького виражає глибоку повагу і вдячність за вшанування світлої пам’яті, за турботу до родин загиблих Шепетівській міській раді. Шепетівська громада посмертно присвоїла звання «Почесний громадянин міста Шепетівка» Андрію Біленькому. В сквері облаштовано Алею Слави Героїв України. Встановлено портретну галерею біля адмінбудинку міськради .

Виражаємо вдячність колективу Шепетівської ЗОШ І-ІІІ ст.№6, де Андрій Біленький здобував середню освіту,де відкрито присвячену йому Меморіальну дошку та розгорнуто експозицію в шкільному музеї.

Вдячні Музею пропаганди, де у краєзнавчому відділі у розділі «Експозиція: Борці за Україну» проводяться уроки пам’яті, приурочені захиснику України Андрію Біленькому. Також у музеї розгорнуто виставку світлин, документів, особистих речей Андрія Біленького.

Особлива шана і вдячність Лідії Денисівні Юхимович, в минулому науковому співробітнику музею Миколи Островського, яка долучалась до створення цього своєрідного пантеону пам’яті експозиції «Борці за Україну» і яка є хранителем пам’яті героїв.

Висловлюємо подяку газетам «Шепетівський вісник» та «Днем за днем» за збереження пам’яті у вигляді публікацій на своїх сторінках. Дякуємо Всеукраїнській спілці учасників бойових дій в АТО «Побратими України» за ініційовану акцію пам’ят - посадки молодих дубів, що веде до школи-гімназії.

Родина висловлює глибоку шану і вдячність предстоятелям церков різних конфесій за молитви за упокій душі загиблих.

Світла пам'ять не підвладна плину часу. Пам’ятати - наш святий обов’язок. Пам’ятаймо Андрія Біленького, пам’ятаймо полеглих за Україну.

Вічна пам'ять героям."

 

Переглядів: 53 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0