Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Декабрь 2021  »
ВсПнВтСрЧтПтСб
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Вторник, 24.05.2022, 15:35
Вітаю Вас Guest
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


11:46
Збройним силам України - 30 років!

Збройним силам України - 30 років!

Волею випадку чи збігом обставин саме у дату початку однієї із славетних сторінок української армії - Першого зимового походу Дієвої армії УНР 6 грудня 1919 року, в 1991 році парламент незалежної України прийняв закони «Про оборону України» і «Про Збройні Сили України».

Та військові формування на теренах України мають довгу й складну історію, що сягає в глибину віків, їхні підвалини були закладені ще в часи Київської Русі.

До середини ХІ ст. головним родом війська була піхота. За озброєнням вона поділялася на легку та важку. Із розвитком зброярського мистецтва обладунки воїна ставали все важчі. Для захисту використовували залізні кольчуги, шкіряні панцирі нашитою на них металевою лускою, металеві шоломи та дерев’яні щити, оббиті шкірою й металом. Іноді залізна кольчуга цілком прикривала тіло воїна. Повністю озброєний руський дружинник важив не менше за західноєвропейського лицаря. Обов’язки дружинника з часом стали переходити від батька до сина.

Із середини ХІ ст. піхота поступається своїм значенням кінноті. Іноді вершники використовували коней тільки для пересування, а в бій вступали у піших бойових порядках.

Основу давньоруського флоту складали військові кораблі - лодії.

Під час ворожих нападів із міського населення та селян, які жили навколо міст скликалося народне ополчення. До його складу входило усе чоловіче населення, незалежно від віку та соціального статусу. Утримувалося ополчення коштом міста, в якому воно збиралося.

Для походів та охорони кордонів князі наймали військові загони з іноземців, здебільшого - варягів або сусідів-кочовиків.

Давньоруські князівства воювали з Візантійською імперією, Хозарським каганатом, степовими кочовиками, із західними сусідами - Польщею, Угорщиною, Литвою. Також постійно вели міжусобні війни за право володіти Києвом та іншими великими містами.

Загальне керівництво військом здійснював князь або воєвода. Окремі підрозділи очолювали молодші князі чи досвідчені дружинники. У похід військо вирушало за наказом князя. Попереду рухалася сторожа. Головні сили йшли слідом разом із обозом. У заздалегідь визначеному місці військо ставало табором. Коли наближався ворог, військо виходило на поле майбутнього бою і ставало в бойовий порядок: «стіну» та «полочний ряд».

«Стіна» мала довжину по фронту у кілька сотень метрів і глибину від трьох до 20 рядів. У перших рядах стояли важко озброєні дружинники. За ними розташовувалися вої. «Полочний ряд» був поділений по фронту на три частини: у центрі ставали важко озброєні підрозділи, а на флангах - загони ополчення та легкої кінноти. Після битви переможці обов'язково збирали на полі бою зброю та ховали загиблих.

Після занепаду давньоруської держави більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ). Воїни з українських земель були одними з найбоєздатніших у війську Великого князівства Литовського. На заклик великого князя аристократія Литви й Русі була зобов'язана виступити в похід із власним загоном. Деякі збіднілі пани мусили складатися вдвох чи втрьох для відправлення одного вершника. Організаційно-тактичними одиницями війська були корогви, сформовані за територіальним принципом. Особливо славилися волинські та подільські корогви.

У ВКЛ також існувала «виправа з дібр і міст», коли великі землевласники повинні були спорядити військовий відділ відповідно до розміру своєї заможності. Самі не були зобов'язані брати участь у поході, але мусили спорядити власним коштом декількох озброєних вояків.

Головну ударну силу війська становила кавалерія. Лицарство ВКЛ носило кольчуги, голову захищали відкриті шоломи, із заборолом західноєвропейського типу або кольчужні каптури. Ударною зброєю був спис або піка. У рукопашному бою лицарі билися мечами, шаблями, тесаками, бойовими сокирами, а також кинджалами. Основною зброєю легкої кінноти був лук.

Артилерія на українських землях з'явилася наприкінці XIV ст. У XV ст. гармати вже стандартно були на озброєнні українських фортець. Почали також застосовувати й ручну вогнепальну зброю - рушниці.

Перед виступом військо ділили на полки. Попереду йшла сторожа, за нею - головні сили й обоз. На стоянках військо прикривалося табором з возів. Розташування на полі бою залежало від соціального статусу чи заможності воїна. Захищені добрими обладунками князі, пани, заможні землевласники - стояли в перших лавах, а слуги й міщани - позаду. Таке шикування дозволяло ефективно командувати військовими підрозділами.

Оскільки кордони ВКЛ простягалися від Лівонії до Чорного моря, то й війни відбувалися на різних напрямках і проти різних ворогів. Та найважливішим театром воєнних дій для українців був Степ.

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда II Авґуста 2 червня 1572 р., коли було доручено коронному гетьманові Єжи (Юрію) Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.

1591р. зверхником реєстровців було призначено хмільницького старосту Міхала Язловецького. Кшиштоф Косинський, готуючись до нападу на маєтки Острозьких, вказував, що староста М.Язловецький не поспішає виплачувати належну козакам платню.

Під час козацьких повстань 1591–1596рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599р. почалося нове складання реєстру. В 1-й половині 17 ст. чисельний склад реєстрового козацтва не був сталий. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Шляхетський уряд Речі Посполитої намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн шляхетський уряд Речі Посполитої з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.

Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти османсько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 1648–1654рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Речі Посполитої обмежити число козаків 40 тис. (Зборівський договір 1649), 20 тис. успіху не мали (Білоцерківський мирний договір 1651). Зборівський договір (18 серпня 1649) - Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб.

Народно-визвольна війна 1648–1654рр. скасувала реєстри як політичні документи шляхетського уряду Речі Посполитої, що обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану.

Після 1654р. назва «реєстрові козаки» поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами «городові козаки», з 1735р. - «виборні козаки».

Козацьке військо розвивалося в умовах постійного очікування небезпеки. Народжувався новий тип воїна - універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки, із сильною вірою як у свої сили, так і в силу товариства. Первинною одиницею козацького війська була ватага. На кінець XVI ст. склалася його остаточна структура.

Верховним воєначальником козаків був гетьман. Нижче йшли полковники, сотники і десятники. Основними тактичними одиницями стали полки та сотні. 1625 року реєстрове військо було поділене на шість полків. За гетьманування Богдана Хмельницького козаки мали до 20 полків, але їхня кількість та чисельність особового складу постійно змінювалися. У XVIII ст. на Лівобережжі було 10 козацьких полків. Чисельність козаків у полку не була сталою і коливалася від 2 до 20 тис.

Коли козаки вперше виступили як організоване військо, їх чисельність становила від 2 до 10 тис.Військово-адміністративний полково-сотенний устрій Війська Запорозького виявився настільки вдалий, що з невеликими змінами проіснував до кінця ХVІІІ ст.

Хмельниччина (1648-1657) підняла на боротьбу величезні маси народу. Так, за свідченнями сучасників, під Пилявцями козацьке військо налічувало 100 тис. Під Зборів, за словами Богдана Хмельницького він привів до 360 тис. Регулярного війська було набагато менше: у міжнародних договорах, підписаних гетьманом, фігурують 20, 40 та 60 тис. реєстрових козаків. Після смерті Хмельницького чисельність козацького війська зменшилася і зрідка перевищувала 30 тис. козаків.

Козаки використовували одночасно стрілецьку - рушниці, аркебузи, мушкети, яничарки, пістолі - і холодну зброю, в якій домінували шабля, спис і бойова коса. Хоча були поширені й ножі, кинджали, келепи, аркани, перначі, булави. В артилерії набули поширення гармати малих калібрів, яких у козацькому війську було небагато - як правило, два-три десятки. Їх обслуговували вправні гармаші.При стрільбі використовувалися кулі, картеч й запалювальні снаряди.

Українське козацьке військо не мало окремих родів військ - козак був універсальним воїном. Тому правильно буде говорити про спосіб бою. Успіх у ньому досягався або завдяки раптовій атаці, або щільному вогню з рушниць і гармат. Відтак піхота становила ударну силу козацького війська. Висока вправність і використання найновіших досягнень у зброярській справі дозволили козацькій піхоті досягти найбільш можливої щільності вогню. Козацька кіннота поступалася своїми якостями піхоті. Основними її завданнями були розвідка, переслідування, рейди, флангові атаки, заманювання до пасток. А ще козацьке військо особливо було вправне в інженерно-саперній справі. Козацький табір був водночас способом пересування, перевезення зброї, амуніції та їжі, надійним місцем відпочинку, також захистом під час бою. Досить було оточити себе возами та з’єднати їх мотузками й ланцюгами. Найвразливіші місця табору прикривали артилерією. За необхідності такий табір використовували й у наступі. Протягом XVI ст. збільшувалася чисельність козацьких річкових флотилій. З другої половини цього століття козацтво все частіше з'являється на Чорному морі. А невдовзі ударів козацького флоту зазнають усі турецькі чорноморські міста, включно зі столицею Османської імперії.

Війни з Москвою були для українських козаків звичною справою, починаючи з походу на Москву гетьмана Петра Сагайдачного 1618-го. У цьому поході взяли участь близько 13 тисяч козаків, а вже 1621-го під Хотин він привів 40-ка тисячне військо.1659-го року відбулася найвидатніша битва найбільшої російсько-української війни - Конотопська. Об’єднані загони українських козаків і кримськотатарських вершників під загальним командуванням гетьмана Івана Виговського вщент розбили чисельнішу московську армію. Не останню роль тоді відіграли організовані на західноєвропейський манер регулярні частини мушкетерів.

Після більш як столітньої перерви українське військо відродилося знову. Цього разу - як невелике з’єднання у складі австрійської армії - легіон Українських січових стрільців. Після того як почалася Перша світова війна, Головна Українська рада та Українська бойова управа у Львові 6 серпня 1914-го проголосили маніфест. У ньому закликали галичан піднятися проти російського панування в Україні, для цього гуртуватися під знаменами Українських січових стрільців для створення добровільного військового підрозділу - легіону. На заклик відгукнулося 28 тисяч добровольців. З них австрійська влада дозволила відібрати тільки 2,5 тисячі. Легіон почав формуватися восени 1914-го за австрійським зразком на два окремих курені (батальйони) та один напівкурінь. Курені ділилися на сотні (роти) по 220 осіб. До складу сотні входили чотири чоти (взводи). Чота складалася з чотирьох роїв (відділень), а один рій налічував 10-15 стрільців.

“Усуси” показали себе вправними вояками на російсько-австрійському фронті. Відзначилися в запеклих боях за гори Маківку та Лисоню, а також боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями. Та ще більше вони зробили для підняття бойового та національного духу інших солдатів-українців. 1916-го Легіон був перетворений на регулярний 1-й Полк Українських січових стрільців. У розпал війни, у травні-червні 1916-го, Полк Українських січових стрільців вже додатково нараховував: кулеметну роту, взвод мінометів і вогнеметів, ротний телефонний зв'язок, відділення хімічного захисту, технічну роту. Легіон Українських січових стрільців постав як штатний підрозділ австро-угорської армії, тож мав на озброєнні австрійські гвинтівки Манліхера з багнетом. У боях також використовувалися пістолети, станкові кулемети Шварлозе та ручні гранати. Крім військової підготовки Усуси проводили культурно-освітню роботу.

1 листопада 1918-го, після розпаду Австро-Угорської імперії, в Галичині постала Західноукраїнська Народна Республіка з власними збройними силами - Українською галицькою армією (УГА). До червня 1919-го УГА провела кілька блискучих операцій проти польського війська. У цей час бойові частини УГА нараховували до 45 тисяч багнетів та понад 2,5 тисячі шабель. Та через низку несприятливих факторів зазнала поразки й змушена була відступити з Галичини за річку Збруч.

У липні 1919-го Українська Галицька армія об’єдналася з Дієвою армією УНР та продовжила боротьбу. На цей час частини УГА нараховували до 50 тисяч багнетів. У серпні 1919-го майже 100-тисячна об’єднана українська армія розпочала наступ на Київ. Наприкінці літа - восени 1919-го українські частини вели численні бої. Окрім більшовицьких та польських військ, українці змушені були протистояти ще й білогвардійцям.

Попри подібність назви, Корпус січових стрільців не був продовженням Легіону Українських січових стрільців. Його почали формувати наприкінці 1917-го в Києві солдати-українці, які під час Першої світової війни у складі австро-угорської армії потрапили в полон до росіян. Найвідомішим командиром січовиків був Євген Коновалець. Січові стрільці були одним із перших та найбоєздатніших підрозділів збройних сил Української Народної Республіки (УНР). Протягом 1917 - 1919-го він виріс із куреня (батальйона) до армійської групи.

Наприкінці 1917-го Українська Центральна Рада мала близько 100 тисяч солдатів у тилових гарнізонах і ще більше в українізованих частинах діючої російської армії. Але об'єднати їх під загальним командуванням і використати цей величезний потенціал для захисту України не вдалося. Тож у грудні 1917-го - лютому 1918-го значна частина Української Народної Республіки вперше була окупована більшовицькими військами.

29 квітня 1918 року, внаслідок державного перевороту, замість УНР постала Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Більшість військових частин, що залишилися від УНР були розформовані. Натомість почалося формування кадрованих частин, що мали стати основою для розгортання Війська Української Держави. Наприкінці осені 1918-го чисельність гетьманської армії становила близько 65 тис. чол.

У листопаді того року починається антигетьманське повстання під проводом Директорії відновленої УНР. Його головною ударною силою були Окремий загін Січових Стрільців та Запорізький корпус. Під прапори Директорії стали сотні тисяч осіб. Здебільшого, однак, це були різношерсті селянські загони. Колишні гетьманські частини та деякі новоутворені підрозділи втратили військову дисципліну й боєздатність, що породило отаманщину й анархію. Цим скористалася більшовицька Росія розпочавши чергову агресію проти УНР.

Навесні 1919-го влада Директорії поширювалася лише на декілька повітів Поділля й Волині. Регулярна Дієва Армія Української Народної Республіки постала лише 1919-го, наприкінці якого нараховувала 20 тисяч багнетів і шабель. Мала на озброєнні близько 150 гармат. Об’єднання з Українською Галицькою армією влітку 1919-го дозволило продовжувати боротьбу за українську державність.

Найчисленнішим родом військ Дієвої Армії УНР була піхота. Основною бойовою одиницею піхоти був полк (бригада), який складався зі штабу, трьох піших куренів, гарматної батареї, розвідувальної, зв'язковою, саперної, санітарної чот, полкової обозної валки та полкового оркестру. Із 1919-го року базовим тактичним з’єднанням у ній стає стрілецька дивізія. Українська піхота була краща в наступі ніж в обороні, бо постійно потерпала від браку набоїв. Ворожі позиції часто здобувала атакою на багнети. Кіннота не набула великого значення. Кінні підрозділи були розпорошені між піхотними формаціями й не утворювали великих з'єднань, що могли діяти самостійно.

Основною автоматичною зброєю були станкові та ручні кулемети. Також використовувалися гвинтівки та карабіни, пістолети, револьвери. Широко застосовувалися також і ручні гранати. Українська кіннота була озброєна, шаблями та пістолетами. Артилерія, за свідченнями сучасників, була найкращою частиною українського війська. Часто випереджала піхоту в наступі, знищуючи, противника вогнем з гармат, а у відвороті часто відступала останньою, стримуючи натиск ворога.Українська авіація мала на озброєнні незначну кількість старих літаків російської та австрійської армій, що зводило функції пілотів до розвідки та зв'язку.

Одним із найпотужніших підрозділів Дієвої Армії УНР була 3-тя Залізна Дивізія, яка влітку 1919-го отримала бойовий прапор. Протягом 1919 - початку 1920-го тривали безперервні бої. Славною сторінкою цього періоду став Перший зимовий похід Армії УНР, внаслідок якого українські війська вирвалися з «чотирикутника смерті».

Навесні 1920-го вцілілі підрозділи Армії УНР після короткого перепочинку й реорганізації вкотре вступили у боротьбу проти більшовиків. Але досягнути перелому не вдалося. Восени 1921 року українські війська під командуванням Юрія Тютюнника провели Другий зимовий похід. Він став останнім актом у боротьбі за українську незалежність. Окремі підрозділи української армії та повстанські загони Холодного Яру продовжували боротьбу проти більшовиків іще кілька років.

Українське воєнне мистецтво у 1917-1921 роках народжувалося в боях. У наступальному - застосовувався обхід і охоплення з метою виходу у фланг і тил противника у комбінації з одночасними діями з фронту. Дії піхоти підтримувалися вогнем кулеметів та артилерії. Бойові дії українських військ характеризувалися рухливістю та швидким маневруванням невеликими підрозділами на великій території. Бойові дії велися, як правило, уздовж залізниці за важливі вузлові станції. Артилерійські батареї й окремі гармати розташовувались усередині бойових порядків і вели вогонь прямою наводкою. Піхота натомість мала прикрити артилерію, забезпечивши її захист від атак противника. Кількісну та технічну перевагу ворога українські воїни надолужували завзятістю, витривалістю та високою маневреністю. Українські військові формування постійно протистояли агресії більшовицької Росії (грудень 1917 - квітень 1918-го, грудень 1918 - жовтень 1919-го, березень - листопад 1920-го), воювали проти білогвардійців (грудень 1918 - січень 1920-го), боролися з поляками за західноукраїнські землі (листопад 1918 - липень 1919-го).

4 вересня 1938-го в Ужгороді українці Закарпаття, що входило в міжвоєнний період до Чехословаччини, створили парамілітарну організацію - Українську національну оборону. Для оборони населення краю, захисту державного майна та охорони автономного уряду.

9 листопада 1938-го у Хусті відбулися установчі збори Організації народної оборони Карпатська Січ (ОНОКС). Це відбувалося в умовах переділу державних кордонів напередодні Другої світової війни. За рішенням Віденського арбітражу Угорщині було передано частину Карпатської України. Низові організації поділялися на відділи - «чоти», які об'єднувалися в «кущі» по всьому Закарпатті. Керівництво Карпатської Січі розглядало її як оборонний громадський рух. Січовики несли патрульну службу у прикордонній смузі проти угорських та польських терористів, допомагали поліції. Зазвичай кількість бійців, які перебували на казарменому положенні, не перевищувала 2 тисяч. Зброю, в основному гвинтівки, мали лише 300-400 осіб. Карпатська Січ була суто піхотною формацією. Це зумовлене як географічними особливостями Закарпаття, так і воєнно-політичними умовами, в яких опинилися українці краю.

15 березня 1939-го сойм Карпатської України проголосив незалежність. Напередодні розпочався повномасштабний наступ угорських військ на край. Окупаційним військам протистояли воїни Карпатської Січі.

19 березня 1939-го Карпатська Україна припинила організований військовий спротив. Повстанська ж боротьба окремих партизанських загонів тривала в горах до травня 1939-го.Карпатська Січ проіснувала недовго, тому не встигла виробити власні тактичні прийоми. Але січовики заклали підвалини партизанської війни, яку в майбутньому буде вести Українська повстанська армія.

Більшість українців у роки Другої світової війни були змушені воювати під чужими прапорами й за чужі інтереси. Лише 100 тисяч вояків, які пройшли через Українську повстанську армію (УПА), боролися за незалежну Україну. Збройні загони повстанців для захисту місцевого населення від сваволі окупаційного нацистського режиму та протидії радянським партизанам почали створюватися 1942-го. Наприкінці того року вони об’єдналися в Українську повстанську армію. Її символічним днем заснування стало 14 жовтня 1942-го.

Структурувалася УПА за зразком регулярних армій. Гнучка структура дозволяла ефективно розподіляти людські та матеріальні ресурси, пристосовуючись до мінливих воєнних реалій, та досягати значних бойових успіхів.

Територію дій УПА було поділено на генеральні воєнні округи: УПА-«Північ», УПА-«Південь» та УПА-«Захід». Кожна з них мала крайового командира зі штабом та поділялася на територіальні воєнні округи.

Основною тактичною одиницею УПА була сотня. До її складу входили три чоти, які складалися з трьох роїв. Рій налічував 10-12 вояків, озброєних одним легким кулеметом, двома-трьома автоматами та гвинтівками.

В УПА існувала функціональна система командних призначень (ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир загону або тактичного відтинка, командир ВО чи групи, крайовий командир, Головний командир УПА).

Однією з найважчих проблем, з якою довелося зіткнутися командуванню УПА у ході її розгортання, була нестача старшинських (офіцерських) кадрів. Тому, в підпіллі почалося формування власних підстаршинських та старшинських шкіл.

Рівень озброєння та воєнно-політична ситуація визначали характер військових дій УПА - уникнення генеральних боїв і партизанська тактика, рейди, диверсійні акції. Дії УПА мали на меті розв'язання кількох завдань: забезпечення себе всім необхідним для продовження бойових дій і захист мирного населення від окупантів.

Українські жінки забезпечували бійців УПА харчами, одягом, медикаментами. Проте участь жіноцтва не обмежувалася зовнішньою підтримкою визвольного руху - чимало з них були активними його учасницями. Окремі ділянки повстанської діяльності трималися виключно на жінках. Вони були кур’єрами та зв’язковими, становили більшість медичного персоналу, працювали в підпільних друкарнях, виконували функції розвідниць та інформаторів Служби безпеки Організації українських націоналістів.

УПА була в основному армією піхоти. Протягом 1943-1944-их у її складі були окремі сотні кінноти й артилерії.Завдяки постійному маневруванню та зміні місця постою повстанці не давали ворогові можливості завдати потужного удару. Натомість самі здійснювали несподівані й дошкульні атаки.

Одним із найяскравіших феноменів боротьби українських повстанців 1940-1950-х стали криївки, які передовсім слугували схованками для підпільників. У них також розташовувалися шпиталі та підпільні друкарні.

Розгортання армії відбувалося на тлі постійного протистояння на трьох фронтах - антинімецькому (боротьба з органами окупаційної влади), антирадянському (боротьба проти червоних партизанів) і антипольському (боротьба проти відділів польського підпілля, що розглядало західноукраїнські землі як частину польської держави).

Коли радянсько-німецький фронт відкотився на Захід, на боротьбу з повстанцями більшовицька система кинула десятки тисяч бійців НКВД, залучивши червоних партизанів. На Волині, Поліссі та Галичині спалахували важкі, часом кількаденні бої.

Українські повстанці використовували трофейну зброю. УПА діяла великими силами до літа 1945-го, а внаслідок великих втрат серед особового складу реорганізувалася і перейшла до оборони. Розпочався процес розформування сотень і куренів та переведення їх у збройне підпілля. На кінець 1949-го, наказом Головної команди УПА, і їх було розформовано або демобілізовано.

Проте боротьба тривала ще довго після цього. Останній бій повстанці дали 12 квітня 1960-го на Підгаєччині, Тернопільщина.

Збройні Сили України були створені на основі угруповання радянських військ, яке на момент проголошення незалежності дислокувалося на території України. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про поширення своєї юрисдикції на зазначені військові формування та про створення Міністерства оборони. 6 грудня того ж року було ухвалено закон «Про Збройні Сили». Згідно з постановою парламенту, щорічно 6 грудня відзначається як свято День Збройних Сил України.

До складу Збройних Сил належать Сухопутні війська, Повітряні сили, Військово-Морські сили, Сили спеціальних операцій та Високомобільні десантні війська. Українська армія комплектується за рахунок призову на строкову та контрактну службу чоловіків та жінок у віці від 18 років. Після початку бойових дій на Сході України чисельність Збройних Сил збільшено і доведено до понад 200 тисяч військовослужбовців.

До 2014 року на території України не відбувалося військових дій. Бойова підготовка Збройних Сил вдосконалювалася під час навчань та через участь військовослужбовців у миротворчих операціях за межами України. Першим серйозним викликом для Збройних Сил стала військова окупація Криму Російською Федерацією. Через низку причин політичного характеру російська інтервенція у Криму не переросла у відкритий збройний конфлікт. Під час подій окупації загинуло двоє українських військовослужбовців. Більш істотними були втрати озброєння і військової техніки, дислокованої в Криму, а також корабельного складу Військово-Морських Сил.

У зв’язку з початком Антитерористичної операції, було створено штаб АТО, до складу якого серед представників інших силових відомств, увійшли представники Збройних Сил України.

Початкова неготовність ЗСУ до війни на Сході була подолана протягом літа 2014 року. Участь у збройному протистоянні з Росією та підтримування нею терористів стали потужним чинником реформ в армії, боєздатність якої постійно зростає. Війна призвела до остаточної трансформації пострадянського війська на українській території в українське військо.

Наукова співробітниця Музею пропаганди Наталія Кручук

(за матеріалами Українського інституту національної пам'яті)

 

Переглядів: 37 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0