Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Грудень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Архів записів

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Друзі сайту

Четвер, 02.12.2021, 16:02
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


11:55
Українська сторінка історії військового капеланства. Частина 3.

Українська сторінка історії військового капеланства.

Частина 3.

“Я знав священника, що був у полоні...”

(С.Жадан)

Є люди, які своїм життям розпочинають чи завершують епохи, а є люди, які стають душею і сумлінням цих епох, зразком, символом перемоги Світла розуму і людяності над Пітьмою невігластва і злості. Є люди, які об'єднують навколо себе, здавалося б, найзапекліших ворогів. Є люди, які не витрачають своє життя на пошуки недоліків в інших, бо зайняті тим, що намагаються допомогти ближнім - чи то євреям,чи полякам, чи українцям, хрещеним чи ні, в сільській церкві, на фронті, в тюрмі чи в концентраційному таборі.

"Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу", - ці слова кардинала Любомира Гузара про отця Омеляна (Еміліана) Ковча - священомученика, Праведника Світу, “Пароха Майданека”, спадкового капелана УГА, батька шістьох власних дітей та всіх сиріт і знедолених, які траплялися на його життєвому шляху.

Власне життєвий шлях о. Омеляна розпочався в селі Космач, на Косівщині (Івано-Франківська область), у родині священика, громадського діяча, непересічної особистості, отця Григорія Ковча та Марії Яскевич-Вольфельд. Початкову освіту здобув у рідному Космачі, пізніше продовжив освіту в Коломийській та Українській Державній Гімназії у Львові. По закінченні її, студіював філософію і теологію в Папському Урбаніанському університеті (1905-1911 рр.). У жовтні 1910 року одружився із Марією-Анною Добрянською; у цьому шлюбі народилося шестеро дітей.

Як було зазначено вище, батько о.Омеляна, о.Григорій Ковч, теж був непересічною людиною. Він був капеланом УГА, поборником ідеї свободи українського народу та створення незалежної Української держави. І шлях до цього він вбачав в освіті, в активній громадянській позиції кожного, а також в єдності і турботі про ближнього. “Розквіт Греко-Католицької віри у селі припадає на служіння тут о. Григорія Ковча. Він ревно працював у лоні Христового виноградника, сповна віддавався душпастирським обов’язкам. Священик, як пишуть літописці, був на той час єдиним моральним провідником громади. Його енергійна діяльність на цьому фоні виглядала маленьким, але яскравим факелом…” (Василь Сопівник. Лисівське духовне джерело)

Коли постала потреба у військових капеланах, о. Григорій, хоч і був уже доволі поважного віку, відразу відгукується і 1918 року стає польовим духівником ІІ Галицького корпусу УГА. За спогадами родини, коли у 1918 році організовувалась УГА, отець Ковч ходив попід вікна селянських осель і закликав: «Просніться, галичани, бо проспите волю…» Із благословення о.Григорія Ковча чимало сільських хлопців, чоловіків влилося у Січові Стрільці, воювали в УГА, були учасниками боїв під Бережанами, на Великій Україні.”

“Спис полєвих духовників УГА в 1918-1920 р.: (...)

Ковч Григорій (батько) Нар. 1861 р. Висв. 1885 р. Був полевим духовником ІІ Галицького Корпусу. Був за Збручем. Помер 19 грудня 1919 р. в Староконстантинові на тиф.

Ковч Омелян (син). Нар. 1884 р. Висв. 1911 р. Обслуговував, як полевий духовник хворих і ранених в полєвій лічниці ч.4. Був за Збручем.Замордований тайною німецькою поліцією в концентраційному таборі в Майданку, біля Любліна, в 1943 р...” (о. Іван Лебедович. Полеві духовники Української Галицької Армії.)

Попри активну громадську позицію, о.Григорій Ковч приділяв не меншу увагу навчанню своїх дітей, родинному згуртуванню. Про це свідчить той факт, що усі родинно служили у 12 сусідніх селах Заліщанщини, одночасно або почергово, а також разом виїжджали на служіння до українських емігрантів у Боснію. “... з 1912 року, тут служив син Григорія Ковча – отець Омелян, який багато зробив для згуртування громади, спорудження храму, дотримання традицій Греко-Католицької Церкви серед українських поселенців (о. Антін Тарасенко. Стаття у "Християнському календарі" за 1981 рік.)

Отож, починаючи у 1911 році (висвячення) свою душпастирську службу, отець Омелян мав наочний приклад служіння Богу і людям - власного батька. Як згадувалося раніше, отець неодноразово здійснював місійні поїздки за кордон (служіння у Боснії), попри те займався також освітньо-просвітницькою діяльністю (був засновником Народного дому, читальні “Просвіти”, ініціатором заснування Українського банку); також особливо опікувався сиротами, дітьми.

У 1919 році зголосився на служіння капеланом до лав Української Галицької Армії. Був призначений до стрільців Бережанського коша і разом із вояками пройшов через усі негаразди аж до кінця існування УГА.

"Знаю, — говорив він, — що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника"

Зі спогадів сучасника отця Омеляна, Романа Долинського - підполковника 4-ї Дивізії (подано мовою оригіналу):

“В час творення Української Галицької Армії о. сотник Омелян (Еміліян) Ковч був призначений полевим духовником Бережанського Коша. Молодий тоді о. Ковч був повний енерґії та сил. Не було кутка в Коші, де наш Духовник не появлявся б кілька разів на день. не було відтинка складного життя Коша, в якому наш Духовник не брав би відповідної для нього участи. Кожного ранку, відслуживши Божественну Літурґії, о. Ковч поспішав до шпиталя, що був уже повний учасників боїв за Львів. Щодня можна було бачити його на полі вправ, в канцелярії, в магазинах, всюди він полагоджував скарги окремих частин чи вояків, завжди знаходив час для вояків та полагодити їх жалі — радше своїм авторитетом та здібністю, як правним реґуляміном. Для тодішнього команданта Коша, отамана П. Бігуса, о. Ковч був чи не найкращим помічником у виховній праці.(…) Пригадую собі епізод боїв, що відбувся на фронті під Львовом на Великдень 1919 року. Перед самим Великоднем відходила маршова частина з Бережанського Коша, яка мала змінити облогу Львова. Отець Омелян Ковч, враз з кількома делегатами громадян міста Бережан, відїхав з маршовою частиною, щоб відвідати вояків на фронті та передати їм Великодні подарунки. Отець Ковч рішився відвідати найдальш висунену позицію в районі Лисої Гори. Мабуть, знаючи рішучість нашого Духовника, командування боєвого відтинку не заборонило цього, але доручило одному підстаршині й мені супроводити його до позиції. Саме в ніч під Воскресення ми без пригод прибули на позицію та поділились Свяченим, яке поблагословив там же о. Ковч після короткого Молебню. Командант застави попередив, що поляки на світанку наших свят можуть зробити наскок, розраховую на нашу неувагу. Так і сталося. На світанку поляки відкрили вогонь з кулеметів, ґранатометів та крісів. Один вояк був ранений в ногу. Вже розвиднялось, ворожий вогонь слабшав, — бо поляки чекали мабуть на підкріплення. Отець Ковч піднявся разом з нами винести раненого в запілля та передати його у полевий шпиталь для першої допомоги. Всі відраджували о. Ковчеві. бо треба було проскочити простір, приблизно 50 метрів, який був в засягу ворожого вогню. В ночі він був безпечний, але в той час було вже зовсім ясно. Отець Ковч сказав жартом: «Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере». (о. Іван Лебедович. Полеві духовники Української Галицької Армії.)

Після трагічного завершення шляху УГА, разом з іншими стрільцями, потрапив у полон до більшовиків. Як зазначають біографи отця: “В тих бурхливих роках в житті Слуги Божого Омеляна було багато, на перший погляд, безнадійних ситуацій, порятунок з яких можна вважати чудом.” (http://sde.org.ua/.../2068-blajennyj-omelyan-kovch...).

Одним із таких випадків називають момент звільнення із більшовицького полону. Полонених стрільців, серед яких перебував і отець Омелян, завантажили у вагони і повезли до місця розстрілу. На одній із зупинок потяга вартовий, більшовицький солдат відпустив священика зі слова: “Отче, не забувайте молитися за Луку”.

Після більшовицького, на капелана чекав вже польський полон. Найстрашнішим випробуванням для всіх тоді став тиф. Він щодня забирав життя сотень вояків. Не оминула страшна хвороба і капелана, який повсякчас був при своїх бійцях, чи то на передовій, чи в лазареті. Йому вдалося подолати хворобу і навіть повернутися додому, однак попереду його чекали ще страшніші випробування - більшовицька та гітлерівська окупації.

У 1922 році отця О.Ковча призначено парохом Перемишлян (Львівська область). Окрім священницької служби, він активно займається організацією суспільно-культурного життя місцевої громади. Опікувався бідними, сиротами, хворими людьми. "Над тією хатою ангели кружляють " - так говорили перемишлянські парафіяни про скромний будинок сім'ї Ковчів.

Коли, у 1939 році, Галичину окупували більшовицькі війська, становище отця вкрай погіршилося. Його громадська і релігійна діяльність спричинилася до того, що в хаті священника частими гостями чекісти, а обшуки проводилися майже постійно. Попри всі режими і окупації, отець Омелян залишався вірним собі і своєму служінню, відважно й відкрито відстоював права людей, боронив своїх сусідів, наскільки це було можливо, старався залагоджувати усякі найважчі проблеми, яких було немало під час двох окупацій. Уривок із проповіді о.Ковча, за яку (і подібні) його неодноразово заарештовували (подано мовою оригіналу): «Господар запросив гостей, але прийшли і непрохані особи, яких незручно було випровадити геть. Сіли за стіл, а неждані гості попросили: «Посунься, Іване». А потім стали його виштовхувати силою. Скромний Іван посувався-посувався, аж поки не опинився за порогом своєї хати. «Іване, – звернувся о.Ковч до своїх парафіян, – а доки ти будеш посуватися, доки ти будеш по-рабськи залишати своє місце господаря у своїй власній хаті? Будь сильний, стій твердо на своїм своїми ногами, май відвагу боронити своє місце господаря на цій Землі! Позбудься раз і назавжди рабського почуття перед тими, хто силою чи підступом накидає тобі свою зверхність. Бачите, тут моє місце, тут я проповідую, і всі, свої і чужі, прошені і непрошені, мусять знати, що «Іван» не буде більше нікому і ніколи зі свого місця посуватися. Тут він, а не хтось інший, – господар!».

Чудом його оминула смерть від рук енкаведистів. Проте, коли в 1941 році їм на зміну прийшли гітлерівці, він говорив з приводу приходу інших окупантів: "На місце одного "добродія" приходить другий, тільки їхні ґудзики в мундирах змінилися".

Особливо важко після приходу гітлерівців, довелося єврейському населення, яке в Перемишлянах було доволі численним. І тут о. Омелян показав свою людяність та відвагу. Під час німецької окупації, капелан Ковч допомагав чим міг місцевим євреям. Ще до приходу фашистської влади він мав великий авторитет у численної єврейської громади Перемишлян, тому вони довірилися йому і в тяжкий час окупації. Коли у місті нацисти створили гетто, отець неодноразово пробирався туди, щоб допомогти людям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та ін., щоб хоч якось зарадити у їхній біді.

У вересні 1941 року сталася особливо цинічна трагедія в історії окупації - група есесівців замкнула перемишлянську синагогу, в якій було повно молільників, і кинулу туди запалюючі бомби. Почалася пожежа, люди в паніці намагалися вибратися, але двері були заблоковано. Зі спогадів колишнього мешканця Перемишлян Леопольда Кляйман-Козловського: "Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до о. Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу. Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який в той час перебував в Перемишлянах".

Спогад дочки Анни Марії Ковч-Баран: "Батько завважив дим поблизу церкви і водночас почув розпачливі крики. До хати вбігли кілька євреїв у великій паніці і стали благати в батька порятунку. Німці, кинувши в синагогу, де вони саме зійшлися на молитву, запалювальні бомби, зачинили двері й нікого не випускали. Не замислившись ні на мить, батько побіг туди (...). В голові не було іншої думки, крім тієї, що люди горять і просять рятунку. Він вбіг між юрбу біля синагоги й німецькою мовою, яку знав досконало, крикнув до вояків, щоби покинули її. На диво, вояки сіли в свої мотоцикли і від'їхали в бік своєї станції". (Анна-Марія Баран. За Божі правди і людські права. )

А брат отця Омеляна, Мирон, розказував: "Мені волосся дубом стало від думки, що тепер з ним станеться. Кинувся його шукати серед юрби, вогню і несамовитих криків. А він, з допомогою інших, відчинив підперті важким стовпом двері синагоги, вбіг усередину і став просто витягати напівпритомних, раз-у-раз різко викрикуючи: "Тікайте, хто куди може, німці зараз сюди повернуться!"

Пізніше о. Омелян теж рятував місцевих євреїв різними способами. З великим ризиком для свого життя хрестив їх, коли вони того бажали. Є свідчення, що відбулося від 600 до близько 2000 таких хрещень. Ще одним способом порятунку євреїв від знищення, до якого вдався священик, було виготовлення так званих "арійських документів"(метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від смерті.

Так сталося, зокрема і з Рубіном та Іткою Пізем, яким завдяки посвідкам від о. Ковча вдалось вижити під час Голокосту.

У січні 1943 року був заарештований гестапівцями за допомогу євреям, хрещення, проповіді та участь у ОУН. “Шлях на небо” розпочався для майбутнього “Праведника Світу” у Львові, у сумнозвісній “Тюрмі на Лонцького”. Із листів панотця відомо навіть, в якій камері він перебував: “Я мешкаю на 2 поверсі, вікно 6 і 7 на вулиці Сапіги, рахуючи від вулиці Томіцького…”

Сам митрополит Андрей Шептицький намагався визволити отця Омеляна з-за грат. Нацисти погодилися за однієї умови: священник письмово має зобов’язатися нічим не допомагати євреям та не проводити хрещення. На що він відмовився, пославшись на слова Ісуса: “Залиште божі справи Богу”. Наслідком такої зухвалості став Майданек - нацистський табір смерті поблизу польського міста Любліна. Його в’язничний номер був – 2399. Священик перебував у 14-му бараці 3-го поля, поруч жили від 300 до 700 арештованих, переважно євреїв.

Перебування у концентраційному таборі він вважав місіонерством. Тут отець Омелян ніс зневіреним віру, надію, любов, правив літургії, сповідав, причащав, хрестив. Наглядачі і ув’язнені називали його “Парохом Майданека”. Як духовна особа, він служив усім людям, незалежно від їхнього походження та конфесійної приналежності. “Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю... Якщо я не буду тут, хто допоможе цим людям перейти усі страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе, і так вони переходять міст вічності”, – писав отець Еміліан своїм дітям, які залишились сиротами.

Нелюдські умови перебування в’язнів у концтаборі спричинилися до того, що 25 березня 1944 року він помер, не дочекавшись лише кілька місяців до звільнення...

Тіло його було спалено в одному із крематоріїв Майданека, але пам’ять про капелана не так легко було знищити. Цю людину можна сміливо називати Громадянином Світу, оскільки його шанують і євреї всього світу, і поляки, і українці. Він говорив до людей зрозумілою всім мовою - любові, доброти, допомоги.

Двома найвідомішими подіями вшанування пам’яті отця Омеляна Ковча, було визнання його “Праведником Світу” 9 вересня 1999 року Єврейською Радою України, а також визнання його Блаженним Священомучеником Папою Римським Іваном Павлом ІІ, під час візиту в Україну у 2001 році. На локальному рівні люди теж бережуть пам’ять про отця Ковча. У місті Люблін (Польща), його іменем названо вулицю. Що цікаво, ця вулиця перетинається з вулицею Папи Івана Павла ІІ. У вересні 2008 році Синод єпископів УГКЦ проголосив його покровителем душпастирів, за його жертовність, приклад толерантності та любові до ближнього. У 2012 році в Перемишлянах йому було встановлено пам’ятник, який освятив голова УГКЦ Блаженнійший Святослав.

На місці колишнього табору смерті нині меморіал пам’яті його жертвам. Отцю Омеляну тут присвячений особистий пам’ятний камінь, з викарбуваними словами отця:

“Тут я бачу Бога. Бога, який однаковий для всіх нас, незалежно від наших релігійних відмінностей. Отець Омелян Ковч, вязень №2399”

Науковий співробітник музею Ліпська Юлія.

+4

Переглядів: 45 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0