Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Ноябрь 2021  »
ВсПнВтСрЧтПтСб
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Суббота, 02.07.2022, 13:38
Вітаю Вас Guest
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


16:13
Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР російсько-комуністична диктатура 1946–1947

Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР російсько-комуністична диктатура 1946–1947, був спричинений спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам.

Розорене війною сільське господарство, яке потребувало допомоги, аби стати на ноги, ще більше було підірване засухою.

Усе це призвело до того, що в колгоспах України в 1946 р. загинуло майже 350 тис. гектарів посівів зернових.

Вилучене силою з господарств зерно, ігноруючи поширення голоду в Україні, можновладці щедро відправляли в зарубіжні країни. За 1946–1947рр. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна.

Міністр заготівель СРСР Й. Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: «Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн».

Із телеграми міністра заготівель СССР Двинського голові Ради міністрів УРСР від 4 листопада 1946 року: «Незважаючи на неодноразові вказівки щодо посилення заготівель продовольчих культур, Ви цьому найважливішому заходу не приділяєте достатньої уваги. Станом на 20 жовтня по Вашій республіці надійшло 120 мільйонів 783 тисяч пудів жита і пшениці, залишається до здачі 111 мільйонів 97 тисяч пудів. Наказую дати райуповмінзагам вказівку здійснити за особовими рахунками колгоспів, радгоспів перевірку здачі усієї належної кількості продкультур, пред’явити жорсткі вимоги першочергової здачі їх державі у найкоротший строк. Винних у навмисній затримці здачі продкультур притягуйте до суворої відповідальності. Про вжиті заходи Ви повинні доповісти».

Із телеграми Сталіна та Жданова Хрущову та Коротченку від 26 листопада 1946 року.:

«У ряді колгоспів антидержавні елементи гальмують обмолот і очищення зерна. Заганяють багато зерна у так звані відходи, навмисно проводять неякісний обмолот, залишаючи велику кількість зерна у соломі, приховують необмолочений хліб у скирдах, незаконно засипають у насіннєвий фонд, а місцеві партійні та радянські організації, а також органи суду і прокуратури часто-густо проходять повз ці злочинні дії».

Головне лихоліття вразило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров’я — Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам’янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. «Західняки» рятували від голоду не лише своїх земляків — українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажувалося до Польщі, Чехословаччини, Болгарії, навіть - Франції.

Причини голоду крилися й у неоплаті праці колгоспникам, знятті з пайкового постачання хлібом за картками великої частини міського й переважної кількості сільського населення. Селяни, які пройшли через нацистську окупацію, були обкладені страшними податками. Вони не могли сплачувати за кожне фруктове дерево, курку, порося, вівцю, гуску, тому й вирізали садки, збували домашню худобу.

Апогей голоду припав на зиму 1946-1947 рр. та весну і літо 1947 р. Від нього в останньому році в Україні померли понад 1 млн. чол. Це було переважно сільське населення. Україна знову втратила частину свого народу.

Не оминув голод 1946 -1947 рр. і Шепетівщину.

Зі спогадів Казановської Любові Михайлівни 1944 р.н., с. Білопіль Шепетівського району:

«… Мої тато Михайло і мама Катерина одружились у 1927 році. У них народилось 11 дітей, двоє померли малими: одному було 3 місяці, другому – 11. У 30-х роках як було розкуркулення, моїх діда Петра і бабуню Уляну разом з дочкою Маринкою та синами Степаном та Іваном забрали на Урал. Степана забрали з дружиною і дочкою, які там в лагері померли. А мої мама з татом жили окремо, то їх не забрали, але судили. Із ними залишилися молодші сестри Катерина і Верка. Тата посадили в тюрму в Ізяславі, а в мами були малі діти, то її залишили вдома. Передачу в Ізяслав ніхто не хотів брати – всі боялись. У 33 році бабуся з дочкою Маринкою повернулись назад в село. Додому добирались вони дуже довго, йшли пішки понад місяць. Але коли вони повернулись, то бабуню забрали в тюрму в Ізяслав, бо вона ще рік не добула, там вона валила ліс. А Степана прямо з лагеря забрали на війну. Він пройшов всю війну і повернувся в Білопіль, та одружився на Катці. У них було десять дітей, на цей час залишилось тільки троє. Іван так і залишився на Уралі на поселенні, там створив сім`ю, і уже в старшому віці приїзждав у Білопіль, а діти Михайла їздили до нього на Урал. Жив він у Свердловську.

У 1947 році я була ще маленька зовсім, але сон, який мені снився кожної ночі, пам’ятаю до цієї пори – олій, хліб і ніж. Так хотілося їсти… Що ми тільки не їли. Бузок їли, лободу їли, калачики їли. Посідаємо на печі і балакаємо:

- От би зараз піти в комору, а там пироги, хліб!

- Моя дочка каже – дай їсти, то я не помру… – мовила сусідка, плачучи.

А їсти не було нічого. Ми завжди були голодні. Бо вночі або пізно ввечері приходила бригада і забирала все. Мовчки, нічого не казали, забирали все: картоплю, хліб, зерно. В нас корову забрали. Підводи заїзжали у подвір`я і забирали все – свиней, зерно, навіть насіння нам не залишили. На горі века (сушена конюшина) була, то вони все поскидали, бо шукали хліб та зерно. Дуже страшно було, дуже бідно жили, на нас сімох одні чоботи були. Як захочемо на вулицю, то вибігаємо босі, кругом загати обіжиш і назад до хати. Бо на вулиці мороз, холодно ноги аж печуть. Зараз ми живемо в раю – і їсти є що, і вдягнутись. Ті, що кажуть, що погано живемо, ще не знають, що таке погано…»

Спогади Хмаріна Володимира Тихоновича про свою бабусю Параскевич Устиму Яківну 1896 р.н., м.Шепетівка:

Спогади записано 08.04.2021р. та подано мовою оригіналу:

«… Моя бабуся Устима народилась і все життя прожила в селі Оківчики Шепетівського району. З молоду зазнала нелегкої долі. Як і всі працювала вдома по господарству. Зовсім юною дівчиною працювала на панщині. Але про це згадувала добре. Казала, що працювати їх возили до пана в Жилинці – рано підводою забирали, а потім привозили назад. За це платили гарні гроші, ніколи не ображали, не принижували. А ще годували , навіть давали «селедку». Мала п’ятеро дітей – Ніну, Петра, Івана, Ліду та Олю. В 1947 році в селі був дуже голод. І найменша сімнадцятирічна Оля принесла додому в кишені жекету пригорщу зерна, яке назбирала на колгоспному полі. Але це було прирівняно до п’яти кілограм і засуджено її до п’яти років в’язниці – за кожен кілограм один рік. І забрали Олю в тюрму в Ізяслав. І от в черговий раз, коли мама пішки з Оківчиків ішла до неї , вона сильно впала і зламала руку, був відкритий перелом. Розпочалась гангрена. Мама пішла в лікарню і руку сказали ампутувати. Коли лікар прийшов робити операцію, то побачив у неї на шиї хрестик. І каже: зніми його! А мама йому відповіла – не ти мені його одягав, не тобі і знімати. А коли вона прокинулась після наркозу, то на культі в неї була «насечка» у формі хрестика. Далі Олю відправили в Свердловськ на лісоповал. Там вона побула півтора року, а в цей час її брат Петя писав листи в Москву в суд. ЇЇ виправдали і випустили. Як вона розповідала Оля, коли вони прийшли з лісоповалу, на зустріч її вибігли радісні дівчата, з криками: «Оля тебе освобождають». І просто відкрили ворота і відпустили, без копійки грошей, взагалі без нічого, за тисячі кілометрів від дому. Сама одна, від страху і невідомості просто розплакалась на вулиці. І тоді до неї підійшла незнайома жінка, розпитала що сталось. Забрала до себе додому, нагодувала, обігріла, влаштувала на роботу в прачечну, там Оля зустріла свою долю - Тихона. Жили в Северодонецьку, пізніше в Ростові, а з часом уже з двома синами Володею та Юрком повернулись на Україну. Повернулись в стареньку хату до бабусі Устини. І зовсім маленьких хлопченят бабуся обігріла своїм теплом і любов’ю. Хоча бабуся була з однією рукою, вона вправно розпалювала піч, і годувала в ній борщ. Рогачем віртуозно відправляла баняки в піч, і поки варився борщ ліпила пиріжки з горохом - такі чорні, на житні муці, але які вони були смачні коли їх діставали в макітру та додавали здір і часник! Сама доїла корову, сама її мила. Та дійничка в неї аж виблискувала, і «цідилок» з марлі такий завжди випраний, біленький.

Полола город, підгортала. І копала сама картоплю. Коли ми з Юрою приходили з школи то на городі вже стояли мішки з викопаною і посортованою картоплею – дрібна, середня, велика. А ми вже носили в льох. А яку смачну вона жарила картоплю! Рано прокидались а вона вже готова, і хоча часом і нехотілось їсти, але з’їдали все, щоб її не образити. Адже цю картоплю треба булу не тільки пожарити, а й нарізати. І вона одною рукою її нарізала ідеальними брусочками. Ось така була жінка. Прожила важке, але довге життя, померла у 86 років. Вигляділа не тільки онуків, а і правнуків .»

P.S Я зовсім мало її памятаю, але мене теж вона гляділа. Усміхнена маленька бабуся, яка поїла мене гіркою настоянкою полину (для апетиту). «Бо було ж таке худе, шо страшно дивитись»…

Спогади записані Лілією Мусіхіною, внукою Євдокії Костюк (Паляниці) - села Мокіївці-Пиляї Шепетівського району:

«… Мій батько народився у 45-му. Голод 47-го року застав дворічним. У дідуся з бабусею, окрім тата на руках були і інші діти, старші...

Дід повернувся з війни, де служив у танковій піхоті, я так розумію, із діагнозом, до болю знайомим тепер багато кому із нас. Бабуся все терпіла, ростила дітей, працювала...

У 47-мому почався голод. Дід, знаний вже тоді чи не на весь район костоправ, влаштувався офіціантом у Шепетівці, щоб об’їдками вигодувати дітей. Збирали полями мерзлу картоплю. Батько досі згадує шматок цукру, яким вдавився. І сестру Олю, яка потай від мами, годувала його своєю пайкою. Висохла на тріску, все життя важко хворіла, але вижила сама. І батько мій вижив. Для тата мого досі нема смачнішої ситрави, як деруни із мерзлої картоплі. Пригадую, коли, мала, стала свідком, коли він просив свою маму, бабусю:

-Мамо, напечи дерунів із мерзлої картоплі... Таких добрих, як тоді.

-Іване, синочку, та ти ж їх їсти не будеш. Тоді голод був, а ти - малий... Та як хочеш - висиплю десь коло льоху картоплі, хай примерзне, приїдеш - напечу. - І якось так вони один на одного дивились, що в мене всередні все переверталось.

Мама теж пережила щось подібне - дід за війну пройшов два концтабори - один у Дарниці, інший - десь у Німеччині. Довго не прожив потому. Коли мамі виповнилось 5, вона осиротіла. Бабуня ростила їх як могла. Дідусева баба Настя, втратиши єдиного сина, збожеволіла. І лишились на руках у бабуні 5 дітей. І свекруха, що по чагарях та мочарях шукала свого сина Сьому...

Мама рано почала працювати, у 15 поїхала до росії на роботу. У 18 - вийшла заміж, бо вдвох було таки легше прожити. Та й батька мого любила і любить так, що я не можу нарадітись, дивдячись на них. Але і для неї досі найбажаніша страва (принаймні, з її слів) - варена кінська голова і терті сирі буряки, якими бабуся таки вигодувала їх, пятьох. Усіх...

Татовим братикам і сестрам пощастило менше. Із чотирнадцяти вижило лише семеро.

Мої батьки ніколи сильно не переймались тим, що в мене в голові, які книги я читаю, яку музику слухаю... Не завжди переймались навіть тим, у що я одягнута чи взута, але завжди боялись, щоб ми з сестрою не були голодними…»

На фото: квітень 1946 року.

ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. 0-41514

На зображенні може бути: 6 людей та трава

Переглядів: 47 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0