Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Май 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Четверг, 28.03.2024, 13:19
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


12:32
«Традиційне селянське взуття українського народу».

«Традиційне селянське взуття українського народу».

Взуття - це невід’ємна частина костюму. Як і костюм, взуття кожного народу було особливим та традиційним. Звичайно, форми й прийоми виготовлення передавалися від покоління до покоління, відбиваючи етнічну історію народу й етнокультурні зв'язки на різних етапах його розвитку.
Важко сказати, коли людина зробила перше взуття. Але те, що ця частина гардеробу одна з найдавніших, дослідники не сумніваються. Найдавніше зображення взуття археологи знайшли серед наскальних малюнків в Іспанії. А їм не менше 15 тисяч років. Українці почали носити взуття ще до ХІ ст., про це свідчать фрески, ікони, мініатюри часів Київської Русі. Найпершим та найбільш примітивним взуттям були личаки та постоли. У лісовій місцевості поширеними були личаки або лапті - взуття, плетене з кори дерев. Личаки використовували балтійські й фінські народи, а також слов’яни.
Личаки — взуття, плетене з кори дерев. Із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого — на території України був поширений прямий. На виготовлення личаків йшло лико лози, липи, в'яза. Лико на личаки заготовляли зазвичай у травні – «як громи загримлять і воно дереться, як бумага». Але не пізніше весняного Миколи - 22 травня, бо тоді лико буде тверде й натиратиме ногу. Щоб смужки кори були м’якіші, спочатку мочили їх у воді й сушили протягом літа в затінку. Плели личаки взимку, коли роботи по господарству було менше. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалася крізь петлі. Ногу спочатку обмотували онучею, а тоді взували личаки та через петлі в ньому пропускали мотузку - волоку, обидва її кінці давали навхрест поверх онучі й зав'язували. Личаки були недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести личаки міг кожен.
Постоли – це вже більш практичний вид взуття. Вони виготовлялися з цільного шматка шкіри (коров’ячої або м’якої свинячої) шляхом стягнення її таким чином, щоб утворювався «чобіток». Залежно від того, як стягували, були гостроносі та круглоносі постоли. З часом українці, маючи надзвичайний естетичний смак, прикрашали постоли додатковими елементами, творячи на них цілі орнаменти. Для більшої території України постоли були літнім взуттям, а у деяких місцевостях їх носили цілий рік. Про постоли складали навіть жартівливій пісні:
"Розгубив я постоли, розгубив онучі,
І неслави я набрався, від дівчат ідучи!"

Найзаможніша частина населення носила чоботи. Цей різновид шитого взуття і є наступним в еволюції взуття. Виготовлялося воно з різних частин шкіри, пізніше, навіть придумали підбори (цікаво, що серед єгиптян підбори носили лише землероби, щоб зручніше було працювати на землі та не встрягати у неї). Українці ж підбори носили суто в декоративних цілях. Хоча, конструкція чобіт дещо складніша і тяжча у виготовленні, але красивіша та різноманітніша.
Хромові чоботи шили на замовлення у шевців і, в залежності від майстерності чоботаря, вони виготовлялись або за одним покроєм і для чоловіків, і для жінок, або за різними кроями. Проте, частіше сільські чоботарі, щоб знизити вартість чобіт для селян та виконати більше замовлень, виготовляли чоботи, використовуючи один крій, який підходив і для чоловічих, і для жіночих чобіт: «…робили шкіру, ну як хромова шкіра називалася, така вона блискуча, там її ваксували чимось, то шили чоботи. Називалися хромові чоботи. Які були в чоловіків, такі були й в жінки».
Також на замовлення шили і кирзові чоботи, проте вони вважалися не такими гарними через товстішу шкіру, яку використовували для їх пошиття: «…з буйволів виправляли, бо воно було тверде. І негарне було. І таке було, вобщем тверде, негарне було. І так шили ті кірзові чоботи їх. Але хто міг собі купити крем, вакса називалася, то ше міг помастити, шоби вони ближчали, а хто не мав, то й так ходив».
Святкові жіночі чоботи — сап’янці (чорнобривці) шили із сап'яну червоного, зеленого, жовтого кольорів, із трохи задертими вгору носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом, сап’янці носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж, коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята. Українці дуже полюбляли червоні чоботи. На весіллі цей колір взуття співвідноситься з калиною - символом дівочої незайманості.
«Січеная калинонька, січеная.
А вже наша Марися звінчаная.
Червонії чобітки на нозі,
Що купив Іванко в дорозі».

Чоботи як символ (а відтак і показник) добробуту стали об'єктом притч і казок. В одній із українських легенд розповідається: вмираючи, батько заповів синові працювати в полі так, щоб він нікому не казав першим «здрастуй», їв хліб із медом, а у свято взував нові чоботи. Син зрозумів батькові слова буквально і скоро дожився до того, що не мав за що купити ні меду, ані чобіт. Зате, як став він раніше за всіх виходити в поле, - люди, йдучи, почали вітатися до нього перші; як, натомившись, їв хліб із водою - він здавався йому солодким; як дістав із горища чоботи й начистив - заблищали вони як нові. Аж тоді син збагнув батькову мудрість.
На території України протягом ХІХ-ХХ ст. існували різноманітні типи взуття, виготовленого з кори дерев, деревини, рослинних волокон, мотузок, шкіри та повсті. Кожен з цих типів мав свою історію, ареал розповсюдження та традиції щодо носіння.

Линник Л.М., завідувачка краєзнавчим відділом
 

Світлина від Музей пропаганди.

Світлина від Музей пропаганди.

Світлина від Музей пропаганди.

Світлина від Музей пропаганди.

Переглядів: 1427 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0