Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Июль 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Понедельник, 15.08.2022, 18:31
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


10:19
Тотальне винищення шепетівських громадян у роки німецької окупації 1941-1944рр. Частина ІІІ. Військовополонені.

Одночасно із знищенням мирного населення нацисти чинили розправу над військовополоненими. У Шепетівці було створено два табори для радянських військовополонених. Один табір, так званий літній, знаходився на вул. Судилківській, на території колишньої авіа-зенітної частини. Він проіснував до кінця 1941 року. Про перебування у цьому таборі згадував лікар Костянтин Олексійович Захаров: «… я та лікарі Г. Баглюк, І. Кочетков, Г. Тихонов прибули у Шепетівку в кінці вересня, на початку жовтня 1941 р. Потрапили у літній табір військовополонених, який був розташований у колишній зенітній частині. Там було 15 тисяч військовополонених. У таборі лютувала епідемія дизентерії та висипного тифу. За добу вмирало до 300 осіб, особливо швидко вмирали від дизентерії. Старшим лікарем лазарету був військовий лікар Костянтин Костянтинович Яковлєв. Завдяки сміливим діям цієї людини нам вдалось утеплити бараки, організувати лазню та дезкамеру. Через головного лікаря окружної шепетівської лікарні Яворського, лікаря Макарова дістали дезінфікуючі засоби, перев’язочний матеріал, гіпс. Смертність зменшилась до 100-120 людей на добу».
Інший табір знаходився на території теперішнього військової частини по вул. Залізничній. Він проіснував до останніх днів окупації і був розрахований на 20-30 тисяч осіб. Табір охороняли, а також конвоювали потяги з полоненими в інші табори так звані «Хіві-батальйони». Вони були створені у січні 1942 року. Бійці для цих підрозділів набиралися з місцевого населення та військовополонених. Колишній в’язень шепетівського табору Сергій Чеканов згадував: «Шепетівський концтабір №301 розміщувався в чотирьох двоповерхових казармах, неподалік від залізничної станції. Вся територія була обнесена рядами колючого дроту, також стояли вишки з кулеметами та прожекторами. Комендантом табору був оберфельдфебель Розенталь. Пізніше начальником табору було призначено обер-лейтенанта Коварика. Він розділив військовополонених на два полки. В свою чергу полки ділилися на батальйони та роти. Командирами полків було призначено військовополонених Фролова та Альберта. Вони носили на лівій стороні грудей чотири смужки; командири батальйонів – три, командири рот – дві. Казарми називали блоками. Їх було чотири: А,В,С,D. З числа тих, в кого не було взуття та верхнього одягу, створили «роту босих». Зимою їх без черги пропускали за баландою.
Коварик проводив облік полонених. На кожного полоненого в комендатурі заводилася облікова картка. Після цього полонений отримував металевий медальйон, на якому був вибитий номер. Коли полонений помирав, медальйони переламували навпіл. Одна половина залишалася з померлим, інша залишалася в комендатурі і була доказом смерті. Вязнів піддавали різним тортурам, змушували виконувати непосильну роботу, морили голодом. Пораненим і хворим не надавалась необхідна медична допомога. Особливо важко було в осінньо-зимовий період. Спати приходилося на цементній підлозі, в розбиті вікна шмагав холодний вітер. Військовополоненим видавали на добу 0,5 літра баланди та 200 гр. неякісного хліба. Інколи до баланди кидали кінське м'ясо. В колишніх будинках командирського складу був шпиталь. Голод, холод, катування і поширення інфекційних хвороб призводили до того, що смертність становила по 25-30 осіб на добу». Під час епідемії висипного тифу, хворих зігнали в одну казарму, яку облили бензином і підпалили. У страшних муках тут загинуло близько 3000 осіб. Обгорілі трупи вивезли у різні місця і таємно закопали».
Про перебування у шепетівському таборі для військовополонених згадує також лікар Друян Ібрагім Леонідович: «Нас розвантажили на станції Шепетівка. Звідси нас погнали в табір, який знаходився в кількох кілометрах від станції… В таборі німці влаштовували публічні розстріли. Знищували тих, хто був незадоволений режимом, необережно поділився з незнайомим сусідом по нарах думкою про втечу. У кожному бараку були донощики. Кожний день вмирало десятки, сотні людей…
Ось як виглядав режим дня в цьому таборі смерті. В п’ять годин – підйом. Всіх виганяли на плац, вишиковували. Після цього старости по баракам доповідали фельдфебелю – скільки в наявності людей, скільки померло за ніч… Потім нас гнали отримувати баланду. Кожний отримував свою порцію одночасно з побиттям. Після сніданку йшли на роботу. Копали великі ями для померлих, ремонтували дороги. Працювали без перерви до третьої години дня. Люди падали від знесилення, їх конвоїри били палицями, примушуючи знову продовжувати роботу. Але часто і це не допомагало. Тоді конвоїри розстрілювали їх на місці… В третю годину дня – обід. Він відрізнявся від сніданку тим, що в баланді пливав тоненький шматок м’яса. Це було м'ясо дохлих коней, але і цьому ми були раді… Після обіду ми працювали до настання темряви. Ввечері нас розводили по бараках. З цього часу ходіння по табору заборонялося. Всю ніч табір освітлювався яскравими прожекторами з караульних вишок. Зранку все повторювалося спочатку… Люди вмирали від виснаження, важкої праці. Десятками люди вмирали від ран, які не оброблювалися необхідними ліками… Варварський був процес захоронення. Німці примушували нас роздягати мертвих. Одяг вбитих та померлих сортували і відправляли в табір. Потім спеціальна команда військовополонених скидала трупи у рови. Спочатку нам забороняли закопувати трупи до наступного ранку. Це робилося для того, щоб для тих, хто помре в ночі, не копати нові могили. Пізніше, побоюючись виникнення інфекцій, німці наказали ввечері присипати трупи тонким шаром землі. Спочатку трупи скидалися в ями безладно, потім начальник табору наказав складати померлих рядами, для економії площі. Ми спускалися в яму, ходили по трупам, і кожний думав, що завтра тут своє місце займе і він…». Пізніше І. Друяна перевели в табір м. Славути.
Військовополонених шепетівського табору вербували для формування козачих підрозділів. 6 серпня 1942 року козачі школи, які були сформовані в славутському таборі для військовополонених, були переведені у Шепетівку, у спеціально облаштовані для них казарми. В цей час в Україні почалася робота по формуванню козачих частин. Ось її приблизна схема: козаки, які попали в полон, концентрувалися в славутському таборі, з якого, після відповідної перевірки направлялися у резервні козачі частини (Миколаїв та Кам’янець-Подільський), а звідти – у військові частини, які формувалися в Шепетівці[14]. Так, у серпні 1942 року був сформований 2-й Донський полк (8 сотень). Пізніше його перейменували у 570-й козачий батальйон. Також в цей час були створені 4-й Кубанський полк (командир, колишній лейтенант РСЧА, осавул Назиков), 5-й Кубанський полк (командир, колишній майор РСЧА, Нікітін), 6 Зведений козачий полк(800 чол.), 7-й Зведений козачий полк(1000 чол), 8-й Зведений козачий полк (командир, колишній капітан РСЧА, осавул Андрєєв, 1100 чол.). У вересні-листопаді 1942 року був сформований 9-й Донський ім. генерала Бакланова полк (1000 чол.). Цей підрозділ у серпні-вересні 1944р. приймав участь у придушенні Варшавського повстання. В грудні 1942 року було сформовано 10-й Донський полк (командир, колишній військовий технік РСЧА, осавул Григорій Нехаєв), 11-й Кубанський полк, 12-й Зведений козачий полк(800 чол), 14-й Зведений козачий полк (командир осавул Філіпов, 500 чол.). Весною 1943 року було сформовано 69-й козачий ескадрон (командир, німецький майор, Вітман), який діяв проти партизан, пізніше приймав участь у придушенні Варшавського повстання. Вищенаведені козачі підрозділи займалися охороною стратегічних об’єктів: залізниць, мостів, залізничних станцій, а також залучалися до каральних акцій по знищенню партизанів.
Про умови формування козачих частин в Шепетівці та інших містах України розповів партизанам командир «Особливого козачого загону», колишній командир 5-го гвардійського мінометного полку Пєшков. Зокрема він стверджував, що завербувався в козачу частину для того, щоб потім при першій можливості перейти на сторону партизан. Пєшков також відмічав, що більшість козаків не вірили в перемогу німецької армії і при першій зручній можливості хотіли піти зі зброєю у ліс. Надійною опорою німців у козачих загонах були колишні офіцери царської армії, а також козаки старшого віку, які в минулому були репресовані радянською владою. Відповідно до показань Пєшкова, козаки були обмундировані хто в чому. Загін складався з 5 сотень, кожна з яких складалася з 3 взводів по 3 відділення в кожному. Особовий склад був підібраний в основному з антирадянсько-налаштованих осіб і мали вік 35-40 років. Основною проблемою загону був голод та нехватка продовольства. На перших порах від голоду померло 20 чоловік. 10 жовтня 1942 року загін отримав трьохлінійки та 30 набоїв на чоловіка. В цей самий час їх було перекинуто охороняти станції на лінії Брест-Гомель. Крім того загін часто залучався для проведення каральних акцій проти місцевого населення. Так було спалено живими всіх жителів села Селютічи у Булорусії.
У вересні 1943 року до партизанів одного з білоруських загонів перейшов начальник штабу 10-го Донського полку Н.П. Долгов. На допиті він розповів про настрої людей під час формування козачих загонів в шепетівському таборі: «З перших днів я побачив, що більшість командного складу завербувалися в загін з метою перейти в партизанські загони…В січні 1943 року з шепетівського табору пішли в ліс 35 козаків». Майже у повному складі пішов в ліс курс козачої школи на чолі з капітаном Д.Т. Фурсовим. На сторону партизан перейшло 69 чоловік, прихопивши з собою начальника школи та командира ескадрона».
Пізніше Фурсов був командиром відділення партизанського загону, потім диверсійної групи. Продовжив службу у Червоній Армії, був нагороджений орденами і медалями. Після закінчення війни був заарештований і засуджений на 8 років.
Шепетівський табір для військовополонених був розподільчим. Тому полонених через деякий час переправляли в інші табори, які знаходилися в Польщі, Німеччині та інших країнах. На сьогодні завдяки сайту Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації вдалося встановити велику кількість прізвищ полонених, які перебували у шепетівському таборі. Серед них були шепетівчани. Так, Дмитро Петрович Єфіменко, 1907 року народження, уродженець Шепетівки, рядовий, табірний номер 2863, потрапив у полон 12 липня 1941 року в районі Шепетівки. Загинув і похований на кладовищі табору 319 у м. Хелм (Польща) 11 квітня 1942 року. У табірній картці вказано адресу дружини солдата – Людмили Єфіменко, яка проживала у с. Дерманка Шепетівського району. Можливо, однополчанином Д.П. Єфіменка був шепетівчанин, рядовий Микола Максимович Яковчук, 1916 року народження. Потрапив у полон 12 липня 1941 року в районі Шепетівки. Помер 8 квітня 1942 року, похований на кладовищі того ж табору в м. Хелм. Серед похованих в Шепетівці числяться полонені Олександр Нестерук, Петро Менза, Остап Миличник, Василь Куц, Володимир Борисов, Степан Катренко, Матвій Павленко, Федір Ляшенко, Мушек Багдасарян та багато інших. Пошук імен загиблих у шепетівських таборах триває.
За період окупації у шепетівських таборах для військовополонених загинуло тисячі солдатів і офіцерів. Державна комісія встановила їхні місця поховання. Два кладовища знаходяться на північно–західній околиці м. Шепетівки. Розташовувалися вони по обидва боки дороги, яка вела до табору і відходила праворуч від шосе на Славуту. Одне кладовище мала 56 могил, три з них підготовлені для поховання. Могили мали прямокутну форму різних розмірів від 3х2 метри до 10х4 метри. В могилах, в залежності від їх розмірів, поховано від 42-х до 250-300 трупів. Комісія встановила, що в цьому місці поховано не менше 4000 осіб.
Інше кладовище мало 83 могили, у яких було поховано від 4 до 104 трупів. Комісія вважає, що в цьому місці поховано не менше 6000 осіб. Ще одне кладовище знаходилося за казармами авіа-зенітної частини. Воно мало 170 могил, у яких поховано не менше 3500 осіб.
За 952 дні окупації в м. Шепетівці у літньому таборі загинуло 9 тисяч військовополонених, а в зимовому – близько 12 тисяч осіб.
Науковий співробітник музею Олександр Лукашук.

На фото:
1.Табір для військовополонених поблизу ст.Шепетівка.
2.Військовополонені на відбудові птахофабрики. Шепетівка, 1942 рік.

Переглядів: 113 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0