Наприкінці червня - на початку липня 1941 року на підступах до Шепетівки йшли важкі оборонні бої, у яких велику роль відіграла оперативна група генерала Лукіна. Саме під його командуванням війська 7 діб стримували ворога на шепетівському напрямку. На початковому етапі війни виграти у ворога 7 діб – це був подвиг.
Генерала Лукіна війна застала у Вінниці.
Повантажені в залізничні ешелони частини 16-ї армії підходили передовими силами до місць розквартирування. Останні ешелони ще перетинали Сибір. Сили 16-ї армії були значні - тільки один її 5-й механізований корпус генерала Алексєєва І.П. мав понад тисячу бойових машин, близько трьохсот танків налічувалися в окремій танковій бригаді, 32-й стрілецький корпус складався з трьох дивізій найвищої військової виучки.
23 червня 1941 року військові ешелони з особовим складом і технікою 16-ї армії прибули на станцію Шепетівка. Окремі частини почали розвантажуватись і зосереджуватись в лісі західніше міста.
26 червня 1941 року прийшов новий наказ Ставки Радянського Верховного головнокомандування: негайно переправити армію з Південно-Західного фронту на Західний - у район Орші, Смоленська.
Ешелони, які прибули на станцію Шепетівка і не встигли розвантажитись, відразу вирушали за новим маршрутом.
Лукін помчав до Шепетівки, щоб припинити там розвантаження 5-го механізованого корпусу. Ситуація у місті була складна: скупчення відступаючих військ від кордону, сотні призваних місцевим військкоматом рядових та командирів, представники з діючих частин, які прибули по зброю, боєприпаси, пальне, продовольство,перелякані біженці із заходу. Страх і паніку сіяли безперервні ворожі бомбардування. У цій складній ситуації генерал Лукін діє сміливо, рішуче і швидко. Він разом із ад’ютантом лейтенантом С. Прозоровським і двома офіцерами штабу з пістолетами в руках стали впоперек вулиці Судилківської біля школи №3 і зупинили потік військового люду, з них почали формувати нові підрозділи та бойові групи. Генерал Лукін приймає сміливе рішення: припинити посадку 109-ї і 213-ї моторизованих дивізій 5-го мехкорпусу, 114-го танкового полку 57 танкової дивізії. У ці частини були направлені новостворені підрозділи та бойові групи із відступаючих військових та призваних військкоматом жителів не лише Шепетівки та Шепетівського районів, а й Славутського, Ізяславського районів.
Ці сили генерал Лукін направляє в район Дубно, Острога, щоб затримати просування німців на Шепетівку. 29 червня в ході жорстоких боїв місто Остріг було звільнено. Слово «Шепетівка», «група генерала Лукіна» зустрічалось у повідомленнях з Південно-Західного фронту протягом семи днів, вперше у повідомленнях Радінформбюро це було саме 29 червня.
Зазнавши втрат, противник підтягує свіжі сили, кидає в атаку танки, штурмові гармати. Під натиском німців наші частини залишають Остріг, але вночі штурмують його і примушують залишити місто.
П’ять днів радянські війська вели бої з ворогом під Острогом, стримуючи його просування на шепетівському напрямку. Німецьке командування зосередило тут великі сили: 16-у танкову і 16-у механізовану дивізію, піхотні частини шостої армії, тут було зосереджено близько 400 танків, 5 полків бомбардувальної авіації. Армади нацистських літаків постійно з’являлися над позиціями наших військ, над Шепетівкою, Ізяславом, Славутою, Новоград-Волинським. Вони безперервно бомбардували рубежі військ генерала Лукіна, міста, залізничні станції, оборонні споруди укріплених районів. Після масових нальотів бомбардувальної авіації у наступ йшли танки 48-го механізованого корпусу і піхотні дивізії шостої армії противника. Гітлерівці вважали, що після сильних бомбових ударів по рубежах, зайнятих радянськими військами, там не залишилося нічого живого. Але, коли вони наближалися до лінії нашої оборони, радянські артилеристи, мінометники, кулеметники відкривали нищівний вогонь. На полі бою гітлерівці залишили десятки підбитих і спалених танків, тисячі солдатів і офіцерів. Гітлер лютував, коли йому доповідали, що ударне угрупування генерала Рундштейдта на південній ділянці фронту не може подолати опору нечисленних радянських військ. На початку липня він наказує командуючому сухопутними військами фельдмаршалу Браухічу виїхати в район Острога і відновити наступ в бік Шепетівки і Новоград-Волинського.
Гітлерівський фельдмаршал наказує стягнути в район Острога і Гощі 14 танкових, моторизованих і піхотних дивізій і завдати таранного удару в напрямку Новоград-Волинського і Шепетівки. Ворог перейшов у наступ якраз тоді, коли радянські війська почали відхід на лінію укріплених районів. Маючи величезну перевагу у бойовій техніці, фашистським бронетанковим військам вдається в кількох місцях вклинитись у тил оперативної групи Лукіна. Резервів для поповнення військ групи генерала Лукіна не було. Бійці стояли на смерть, але сили були нерівні. Ворог намагався обійти Шепетівку з півночі і з півдня - одна з танкових дивізій противника прорвалась до Плужного, а друга - до села Миньковець Славутського району. З липня фашисти з’явилися у Корчику та Михайлючці, а опівдні 4 липня ворожа 11-а танкова дивізія, в якій налічувалося близько 15 тис. солдат і офіцерів, вривається в Шепетівку. Сміливість та відвага радянських солдатів вражала навіть ворога. 29-го червня начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал Гальдер запише в своєму щоденнику: «... Радянські війська завжди воюють до останнього бійця... Вперте протистояння примушує нас вести бій за всіма правилами наших бойовихстатутів.» Важкі втрати понесли війська групи генерала Лукіна, загинули тисячі. Стояв на смерть солдат у сорок першому - цим самим зірвав гітлерівський план блискавичної війни.
Фронтові дороги генерала Лукіна із шепетівської землі пролягли під Смоленськ. Під час одного з боїв, при виході з оточення 14 жовтня 1941 року, командарм М.Ф. Лукін був важко поранений і без свідомості потрапив в полон, пройшов страхіття німецьких концтаборів. Його не раз агітували перейти на сторону ворога. У полоні йому ампутували ногу, мучили численні рани, та воля до життя не покидала генерала.
У травні 1945 року М.Ф. Лукін був звільнений з полону. Після повернення на рідну землю пройшов семимісячну принизливу перевірку в органах НКВС. Працював у Подольському архіві, вивчив до тисячі документів. Мріяв написати книгу про перші місяці війни та, на жаль, не встиг. М.Ф. Лукін помер 25 травня 1970 року.
В честь військ Лукіна не гриміли салюти, вони не отримували великих перемог. Вони відступали. Вражають слова М.Ф. Лукіна: «Переможці - це не тільки ті, хто героїчно воював, звільняв міста, країни, але і ті, хто воював і перемагав відступаючи. Без їх мужності і жертв не було б перемоги. Вони віддали своє життя, не чекаючи нагород...»
Л.Д. Юхимович,
науковий співробітник музею Миколи Островського
|
