МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

#Пантеон_міфологізованих_героїв

#Олексій_Стаханов

Улюбленим методом радянської пропаганди була героїзація певних подій та людей.

Героїзація історії та наділення окремих історичних постатей надзвичайними якостями за вчинення подвигів найбільш характерна для тоталітарних спільнот. В радянській суспільній думці міфологема героя була одним з головних елементів системи світосприйняття та виховання молодого покоління. Вдала маніпуляція історичними образами і подіями на довгий час забезпечила радянський режим безперечною монополією на присвоєння героїчності. Країна постійно вимагала подвигів і нових жертв для безкінечних битв з видимими і невидимими ворогами, з алкоголізмом і безробіттям, з природною стихією, за урожай і світле майбутнє.

Вдаючись до героїзації постатей, пропагандисти вдавались до міфологізації біографій, наділяючи їх неіснуючими фактами, перебільшуючи заслуги, а "незручні" моменти, зазвичай, замовчували.

Старше покоління пам'ятає Олексія Стаханова, Героя Соціалістичної Праці, депутата Верховної Ради СРСР 1-го скликання, засновника стахановського руху, який в ніч з 30 на 31 серпня 1935 року за зміну встановив рекорд: видобув 102 т вугілля, що в 14 разів перевищило норму.

Біографія Олексія Стаханова стала одним з найбільших міфів радянської історії.

Достеменно невідомо, як насправді звали його від народження. Існує декілька сумнівних версій щодо справжнього його імені та прізвища, які не мають документального підтвердження. Одна з них: Стаханов називався Андрієм (про це стверджувала його донька Віолета), але після помилки у газеті «Правда» радянська влада видала новий паспорт і відмовилася визнавати цю помилку.

Ще одна версія: справжнє прізвище його було Стаканов, але Сталін замінив букву «к» на «х», адже «стаканівський» рух мав би інший підтекст. За іншою версією: називати його стали Стакановим, після того, як він став сильно зловживати алкоголем.

Міф щодо встановлення рекорду.

Насправді його «особистий» рекорд забезпечила бригада з п'яти осіб: він сам, що впродовж зміни лише рубав вугілля відбійним молотком, а ще два кріпильники та два відкатники. Крім того, Стаханов не мав на касці шахтарського ліхтаря із важким акумулятором на поясі, - в забій заздалегідь провели електричне освітлення, чого зазвичай не робили з міркувань економії. Відтак Стаханов і його помічники насправді виконали менше трьох норм на одну людину. Це теж дуже багато, проте звучить зовсім не так патетично, як 14,5 норми. Через десять днів Стаханов побив власний рекорд і видобув 175 т вугілля. А в березні 1936-го - 324 тонни. Після кількох поставлених рекордів у шахту Стаханова більше не відправляли. Відтепер його завданням стало не ставити, а розповідати про рекорди.

Насправді творцем рекорду Стаханова був парторг шахти Костянтин Петров, який не лише створив всі можливі умови для максимального виробітку, а й попередньо підібрав кандидатуру рекордсмена - здоровенного росіянина родом з селян-бідняків, що жодного разу критично не висловлювався щодо комуністичної партії та радянської влади.

Проти всієї цієї затії виступав директор шахти Йосип Заплавський, який вважав, що разовий рекорд лише відволікатиме колектив від планомірної роботи з підвищення виробітку. Проте ідея Петрова надзвичайно сподобалася керівництву. Вже через кілька днів після стахановського рекорду Заплавського було заарештовано як шкідника та ворога народу, а директором став Петров. За будь-які сумніви у встановленому рекорді пленум шахтпарткому обіцяв суворо карати.

Проте найбільші дивіденди від ідеї Петрова отримав Стаханов. Уже першого вересня у Міжнародний юнацький день (саме до цього дня і вирішили приурочити рекорд) о 6-й годині ранку партком шахти зібрався на термінове засідання й ухвалив вивісити портрет Стаханова на Дошці пошани шахти; видати йому премію на суму місячного окладу; до третього вересня виділити квартиру, встановити в ній телефон, просити рудоуправління за рахунок шахти обладнати квартиру всім необхідним і м'якими меблями; з першого вересня виділити в клубі два іменних місця Стаханову з дружиною на всі фільми та вистави. Крім того, Стаханову надали персональну бричку з кучером. Про нього писала не лише радянська, а й зарубіжна преса – Стаханов потрапив на обкладинку журналу Time. Буквально через рік вийшла книга "Оповідання про моє життя", яку написали журналісти та ідеалізували образ всесоюзного героя.

На прикладі Стаханова у Кремлі демонстрували, що у радянській державі можна не лише легально збагатитися, а й піднятися на соціальному ліфті. Тепер робітник міг прямо з шахти потрапити до лав політичної еліти країни. Щоб продемонструвати, як працює нова система, Стаханова вже 1936 року перевели до Москви, де поселили в елітному Будинку на набережній. Відразу ж спеціальним рішенням політбюро його ухвалили до партії без кандидатського стажу, відправили на навчання до московської Промислової академії, зробили депутатом Верховної Ради і навіть виділили особистий автомобіль. Ударник праці перетворився на чиновника, а прізвище Стаханова зажило окремо від нього самого. За сім років до смерті Олексій Стаханов отримав Героя Соціалістичної Праці. Хоча на той час він був змученою, виснаженою алкоголем та хворобами людиною.

Пропагандистська кампанія, центром якої став шахтар-ударник, дала плоди. За один рік після виникнення стахановського руху норми виробітку в різних галузях промисловості СРСР підвищилися на 20–25% без підвищення платні. При цьому робітничий клас сприйняв це, практично, без опору. І справді, що то за підвищення на чверть, коли такий самий робітник на практиці довів, що цілком можливо видобути за одну зміну 102 тонни вугілля - у 14,5 разів більше за норму. Таким чином, вчорашні рекорди швидко ставали сьогоднішньою нормою.

Герої-стаханівці миттєво почали з'являтися у всіх галузях радянської економіки, але переважна більшість їх не отримала ні слави, ні великих грошей - нічого, крім підірваного надмірною працею здоров'я. Сталін цинічно використав Стаханова для того, щоб примусити робітників СРСР працювати на державу на межі людських сил.

Та й самому Стаханову роздута, абсолютно неймовірна слава та незаслужене багатство щастя не принесли. Наприкінці 70-х Стаханов остаточно змінив свою прописку: останні роки він доживав в Обласній клінічній психоневрологічній лікарні Донецька. Як пацієнту всесоюзного масштабу йому виділили окрему кімнату, але Стаханову було в ній нудно. Він часто заходив у гості в сусідні палати і гостини нерідко закінчувалися бійками. Стаханову не могли вибачити ні колишню славу, ні зустрічі зі Сталіним. Одне слово, все те, за що йому довелося заплатити такою дорогою ціною.

Нещаслива доля Стаханова стала переконливим прикладом маніпуляцій робітничим класом з боку комуністичної номенклатури.

Наукова співробітниця Музею пропаганди Наталія Кручук.

На фото: Зустріч Олексія Стаханова з шахтарями 1970-і роки.