Більше 150 працівників локомотивного депо м.Шепетівки воювали на фронтах Другої світової війни. У фондах нашого музею зберігаються рукописи Безчасного О.М. «Історія – життя, життя – історія (сторінки історії локомотивного депо)», « В бою та праці (спогади ветеранів Другої світової війни та ветеранів праці). Автором рукописних книг зібрано, впорядковано спогади багатьох ветеранів: Д.А.Бєлого, П.С.Мойсеєва, П.Ф.Гайдея, В.П.Хвещука, В.Д.Сазонова, П.К.Власюка, М.І.Васьковського... Це хвилююча розповідь очевидців, учасників бойових дій на різних фронтах війни. Вражає розповідь Олексія Михайловича про свій нелегкий шлях поневірянь у роки воєнного лихоліття.
Коли почалася війна, йому було 23, служив на західному кордоні України біля міста Перемишль. Був заступником політрука 6-ї артбатареї 2 -го артдивізіону 376 артполку. Разом з бійцями 99 стрілецької дивізії артилеристи відбили не одну ворожу атаку, вступали у бій з танками. «З дня початку війни і багатьох виснажливих боїв ми не мали ні одного дня відпочинку. Бої доводилось вести днями і ночами … нас залишилось половину особового складу. Кожний боєць воював за двох, трьох. Дуже погано було з постачанням боєприпасів, продуктів харчування. Кожний снаряд, патрон, граната були на особливому обліку. Наші позиції бомбили часто ворожі літаки. Я, як старшина батареї , політпрацівник, намагався підтримувати моральний дух однополчан, та з кожним днем війни це ставало робити все важче, сили ворога були переважаючі…», - з болем згадує Олексій Михайлович про перші десять днів війни.
З боями бійці відступали на схід, залишаючи ворогу українські села та міста. Двічі Безчасний із однополчанами проривався з ворожого оточення, чотири рази був контужений. «Мабуть, народився в сорочці.. солдатська дружба гартувалась в боях.. рятували один одного як могли, відкопували з-під землі під час бомбардувань, перев`язували поранених, ділились останнім окрайцем хліба.. Був відсутній зв`язок між військовими підрозділами, артилеристам доводилось часто вести бій без підтримки піхоти» - згадував Олексій Михайлович.
Перших 45 виснажливих днів війни 1941року запам’яталися Безчасному не лише болем відступу, а й радістю перемог в окремих боях, коли солдати проявляли героїзм, наводили страх на ворога своєю мужністю: «..фріци панічно втікали з поля бою з піднятими руками, наш артдивізіон підбив 4 ворожих танки. Ми примусили ворога стати на коліна на нашій землі уже в ті перші нелегкі дні війни.».
З боями відступили до Кіровоградської області. «У село Підвисоке ми прибули без єдиного снаряда, артилерія була німа, ми воювали в окопах. Обстановка була важка, наші війська потрапили в « котел». В Підвисокому відбулась перша і остання за всі дні боїв нарада командного складу полку. Командир полку полковник Воробйов і комісар Кондратюк оголосили подяку всьому особовому складу полку, багато теплих слів було сказано на адресу нашого 2-го артдивізіону». Командуванням було дано наказ про знищення всієї бойової техніки, а особовому складу дрібними групами виходити з оточення. Наказ є наказ, і ми його виконали зі сльозами на очах. Із бойовою технікою ми прощались, як із своїми близькими і рідними. Вона вірно нам служила і ніколи не підвела».
Останній бій для Безчасного відбувся на березі річки Синюха. Невелику групу радянських бійців поливав ворог шквальним вогнем артилерії, рвалися міни, строчили автоматні черги. Це був страшний, кровопролитний бій. Спекотної ночі 7 серпня 1941 року контужений, без свідомості Олексій Михайлович потрапив у полон. Відтоді почались його страшні поневіряння в німецьких концтаборах. Тричі намагався втекти, але доля жорстоко знущалась над ним – його ловили, страшно били і ледь живого кидали в табори.
Від селища Новоархангельська на Кіровоградщині до міста Умані Олексій Михайлович пройшов страшну дорогу смерті. Із 800 полонених - 200 було розстріляно фашистами. Безчасний йшов в 5-й сотні, побитий, змучений, спираючись на дві палиці, його підтримували товариші. Солдатська дружба врятувала життя багатьом.
« В Умані нас всіх загнали в яму, в якій була вибрана глина цегельним заводом. Глибина ями була більше 10 м., площа 300 м2. Приміщень не було ніяких, полонені цілими днями були під пекучим сонцем на голій землі. Мучив голод і спрага. Кожного дня помирало близько 100 чоловік. Хто був міцнішим, возили померлих із ями, за це отримували баланду .Сонце пекло немилосердно, мучила спрага. У середині ями була калюжа з водою, до неї тягнулися люди, та ковтнути води не вдалось нікому – фашисти розстрілювали кожного. Я вже не пам`ятаю, скільки я сидів в уманській ямі. Тільки знаю одне, що без підтримки товаришів я б звідти не повернувся. Смерть ходила за нами на кожному кроці, та перемагала воля до життя…»
Страшні спогади про концтабір «Уманська яма» болючою раною жили в душі Олексія Михайловича все життя. Сумні, чорні дороги полону кидали його з одного табору в інший на Україні, пережив він знущання та приниження в австрійському трудовому таборі біля міста Сампольтен. Працював на лісопильні. Псував обладнання, таємно слухав радіо, поширював серед полонених новини про події на фронті, за що мало не поплатився життям.
Далеко від рідної землі почав писати вірші.
«…у своїх віршах я висловив біль душі і серця і все те, що довелось пережити у фашистському полоні – знущання та катування, приниження, бажання вижити і повернутися на Батьківщину. Рукописи пролежали у мене більше 35 років, папір пожовтів та почорнів, стерлися окремі букви, написані олівцем. Я розумію, що вони далекі від поетичної досконалості. Не судіть мене суворо. Всі роки я беріг їх, як реліквію воєнних років», - писав Олексій Михайлович у 1980р. У тому ж році він їх впорядкував і видав у рукописному варіанті. Доля Олексія Безчасного це приклад незламної волі та жаги до життя, в якого і в нелюдських умовах полону в душі жило світло, добро, любов до рідної землі.
Науковий співробітник Музею Пропаганди Лідія Юхимович
|
