Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Січень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Архів записів

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Друзі сайту

Четвер, 02.12.2021, 15:00
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


18:28
Бій під Крутами зі спогадів Аверкія Гончаренка.

Бій під Кру­та­ми — од­на з най­ві­до­мі­ших по­дій в іс­то­рії Ук­ра­їни. Цей бій по­сі­дає чіль­не міс­це в на­ці­ональ­ній іс­то­рич­ній пам’яті. Про­ти чо­тирьох ти­сяч дос­відче­них у бо­ях сол­да­тів і мат­ро­сів Му­равйова ста­ло до бо­роть­би пів­ти­ся­чі ук­ра­їнсь­ких во­яків і 20 стар­шин. На кож­но­го во­яка-ук­ра­їн­ця — по 40 на­бо­їв, а во­рог мав не­об­ме­же­ний за­пас аму­ні­ції, ар­ти­ле­рію і бро­не­по­тя­ги. Обо­ро­ну стан­ції Кру­ти очо­лив та­ла­но­ви­тий сот­ник Авер­кій Мат­війович Гон­ча­рен­ко, який зго­дом опи­сав її у сво­їх спо­га­дах. На­ро­див­ся чо­ло­вік 22 жов­тня 1890 ро­ку в се­лі Да­щен­ки Лох­виць­ко­го по­ві­ту Пол­тавсь­кої гу­бер­нії, ни­ні — Вар­винсь­кий район Чер­ні­гів­щи­ни. Нав­чався у При­луць­кій гім­на­зії, а в 1912 ро­ці — за­кін­чує Чу­гу­ївсь­ке вій­сько­ве учи­ли­ще. Вій­сько­ву служ­бу про­хо­див у 76-му пі­хот­но­му Ку­бансь­ко­му пол­ку у зван­ні під­по­ру­чи­ка. Полк дис­ло­ку­вав­ся у Туль­чи­ні. У 1913–1914 ро­ках Авер­кій дос­лу­жив­ся до по­міч­ни­ка на­чаль­ни­ка уч­бо­вої ко­ман­ди пол­ку. У лип­ні 1914 ро­ку за мо­бі­лі­за­цій­ним пла­ном його приз­на­чи­ли ко­ман­ди­ром ро­ти 260 пі­хот­но­го Брац­лавсь­ко­го пол­ку, де Авер­кій брав участь у Пер­шій сві­то­вій вій­ні. В бо­ях був важ­ко по­ра­не­ний. На­го­род­же­ний за бойові зас­лу­ги Хрес­том св. Ге­ор­гія з ме­ча­ми. У 1917 ро­ці Гон­ча­рен­ко — ка­пі­тан. З по­чат­ком на­ці­ональ­но-виз­воль­но­го ру­ху Гон­ча­рен­ко ук­ра­їні­зує свій курс юн­ке­рів та во­се­ни 1917 ро­ку здій­снює пер­ший ви­пуск ук­ра­їнсь­ких стар­шин. З січ­ня 1918 ро­ку — ко­ман­дир ку­ре­ня 1-ї Ук­ра­їнсь­кої вій­сько­вої шко­ли ім. Б. Хмель­ницько­го, на чо­лі яко­го брав участь у бою під Кру­та­ми. У 1918 ро­ці А. Гон­ча­рен­ко про­хо­див служ­бу на по­са­ді скар­бни­ка Го­лов­ної шкіль­ної уп­ра­ви Вій­сько­во­го Мі­ніс­терс­тва УНР та Ук­ра­їнсь­кої Дер­жа­ви Геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­падсь­ко­го. У во­се­ни 1918 ро­ку Авер­кій Мат­війович став Ле­ти­чівсь­ким вій­сько­вим ко­мен­дантом, а від лю­то­го 1919 ро­ку обій­няв по­са­ду по­міч­ни­ка гу­бер­ні­аль­но­го ко­мен­данта По­діл­ля, а зго­дом став штаб-стар­ши­ною для до­ру­чень вій­сько­во­го мі­ніс­тра УНР ге­не­ра­ла Все­во­ло­да Пет­рі­ва, від­так вхо­див до скла­ду кан­це­ля­рії Го­лов­но­го Ота­ма­на вій­ськ УНР Си­мо­на Пет­лю­ри. У 1920–21 ро­ках Гон­ча­рен­ко був кур­со­вим стар­ши­ною Кам’янець­-По­діль­ської спіль­ної юнаць­кої шко­ли, а від 1922 ро­ку за­меш­кав у Ста­ніс­ла­во­ві (ни­ні — Іва­но-Фран­ківськ), пра­цю­ючи на ни­ві сіль­сько-гос­по­дарсь­кої ко­опе­ра­ції. З ого­ло­шен­ням на­бо­ру до Ук­ра­їнсь­кої ди­ві­зії «Га­ли­чи­на» ви­явив се­бе од­ним із пер­ших стар­шин УНР у цій Ди­ві­зії, зай­мав­ся на­бо­ром доб­ро­воль­ців, а від ве­рес­ня 1944 ро­ку став стар­ши­ною шта­бу од­но­го з пол­ків ці­єї ж ди­ві­зії. У трав­ні 1945 ро­ку з час­ти­на­ми 1-ої Ук­ра­їнсь­кої ди­ві­зії УНА був ін­терно­ва­ний в та­бо­рах по­ло­не­них в Іта­лії (Бе­ля­рія-Рі­мі­ні). З 1947 ро­ку про­жи­вав у Ве­ли­кій Бри­та­нії, а з 1952 ро­ку — у США. По­мер 12 квіт­ня 1980 ро­ку. Про бій під стан­ці­єю Кру­ти Авер­кій Мат­війович опуб­лі­ку­вав у од­но­му з но­ме­рів жур­на­лу «За дер­жавність» за 1938 рік. По­даю мо­вою ори­гі­на­лу його спо­га­ди:

«Най­ко­рот­шою до­ро­гою до Ки­єва з пів­но­чі йдуть за­ліз­ничні шля­хи Го­мель­-Бах­мач і Хар­ків-Во­рож­ба-Бах­мач. На обо­ро­ну цього над­зви­чай важ­ли­во­го за­ліз­нично­го вуз­ла ко­ман­ду­ючий вій­ська­ми ота­ман Кап­кан і вис­лав «І-у іме­ні геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ницько­го Юнаць­ку Вій­сько­ву шко­лу». В скла­ді шко­ли бу­ло 4 сот­ні (по 150 юна­ків), 18 ку­ле­ме­тів та 20 стар­шин. Шко­ла бу­ла ком­плек­то­ва­на юна­ка­ми з був­ших ро­сій­ських вій­сько­вих шкіл, з ос­ві­тою не мен­ше, як 6 кла­сів гім­на­зії, пе­ре­важ­но з за­кін­че­ною се­редньою шко­лою. Юнаць­ка шко­ла ма­ла 2 кур­си: мо­лод­ший, як менш виш­ко­ле­ний, про­дов­жу­вав на­уку на міс­ці, а стар­ший 8 груд­ня 1917 ро­ку в ко­ман­ді ге­не­раль­но­го шта­бу сот­ни­ка Но­сен­ка ви­їхав до Бах­ма­ча. Бах­мач ад­мі­ніс­тра­тив­но на­ле­жав до Чер­ні­гів­щи­ни, де вій­сько­во-ад­мі­ніс­тра­тив­ну спра­ву про­ва­див сот­ник Тим­ченко. 22 груд­ня 1917 р. ме­не, як ко­ман­ди­ра ку­ре­ня Юнаць­кої шко­ли, пок­ли­кав до се­бе ко­ман­ду­ючий вій­ська­ми ота­ман Кап­кан. Ота­ман Кап­кан на­ка­зав ме­ні від’їха­ти не­гай­но до Бах­ма­ча з на­ка­за­ми для обох зга­да­них ви­ще на­чаль­ни­ків. По одер­жанні двох сек­ретних па­ке­тів я спи­тав ко­ман­ду­ючо­го вій­ська­ми, чи не міг би я вис­ла­ти ці на­ка­зи якимсь мо­лод­шим стар­ши­ною. На це діс­тав та­ку від­по­відь: — Ви приз­на­ча­єтесь ко­мен­дантом обо­ро­ни Бах­ма­ча. Біль­шо­ви­ки нас­ту­па­ють з Хар­ко­ва і Пол­та­ви. Го­лов­ні си­ли Му­равйов про­ва­дить на Бах­мач-Ки­їв. За­би­рай­те реш­ту Юнаць­кої шко­ли. По­тяг на ст. Ки­їв-То­вар­ний уже го­то­вий. На по­міч — труд­но че­ка­ти». З цим я ві­дій­шов. Щед­ро на­ді­ле­ний пов­но­тою вла­ди з під­крес­ленням за вся­ку ці­ну не від­да­ва­ти Бах­мач, що­би не до­пус­ти­ти біль­шо­ви­ків до Ки­єва, з гли­бо­ким смут­ком і жа­лем (то­ді ще не знав до ко­го) вер­тав я до шко­ли. Брав ме­не в свої обій­ми не­ви­мов­ний жаль. Мо­ло­дий цвіт на­шої ар­мії — юна­ків — ки­да­ли май­же в без­на­дій­ну си­ту­ацію… Ак­тивність про­тив­ни­ка збіль­шу­ва­ла­ся; під його на­тис­ком на­ші пе­ред­ні час­ти­ни від­сту­пи­ли, тіль­ки уже не че­рез Бах­мач, а че­рез пе­ред­містя його, бо ро­біт­ни­ки, з наб­ли­жен­ням біль­шо­ви­ків, вис­ту­пи­ли ак­тивно, збіль­шу­ючи і без то­го пе­ре­ва­жа­ючо­го нас в ба­га­то ра­зів про­тив­ни­ка. Ме­ні ні­чо­го не ли­ша­ло­ся, як тіль­ки прис­ту­пи­ти до обо­ро­ни сво­їх по­зи­цій і при­го­то­ви­тись фор­ти­фі­ка­цій­но до зус­трі­чі з на­ва­лою біль­шо­ви­ків… 25 січ­ня 1918 ро­ку діс­тав я по­ві­дом­лення, що до ме­не вис­ла­но з Ки­єва сту­дентсь­ку сот­ню. Спра­ва вій­сько­вої під­го­тов­ки ці­єї сот­ні бу­ла ме­ні доб­ре зна­на, бо в ній був мій брат з 3-го кур­су ме­ди­ци­ни Уні­вер­си­те­ту Св. Во­ло­ди­ми­ра. Від нього я до­ві­дав­ся, що на­уку про­ва­ди­лось там 7 днів, умі­ють уже стрі­ля­ти та що в Ки­єві — ці­ле пек­ло. По­ві­дом­лення про при­їзд сту­дентсь­кої сот­ні ро­зій­шло­ся се­ред юна­ків як блис­кавка, а вра­жен­ня, її при­їз­дом вик­ли­ка­не, бу­ло та­ке, як­би при­їха­ла ці­ла ди­ві­зія. Зав­дя­ки цьому, так ви­со­ко­цін­но­му і зав­жди в бою рі­ша­ючо­му чин­ни­ко­ві — «під­не­сен­ня ду­ха», і вда­ло­ся за­дер­жа­ти нас­туп Му­равйова та зму­си­ти його до за­тяж­ної бо­роть­би. 27 січ­ня штаб сот­ни­ка Тим­ченка ран­ком від’їхав в нап­рямку на Ні­жин, де сто­яв полк іме­ні Шев­ченка, що­би з тим пол­ком при­їха­ти нам на по­міч. Сту­дентсь­ка сот­ня в чис­лі 115–130 лю­дей при­бу­ла на ст. Кру­ти о го­ди­ні 4-ій ран­ку 27 січ­ня 1918 р. Ме­ні осо­бис­то тре­ба бу­ло розв’яза­ти спра­ву, ку­ди при­ді­ли­ти сту­дентсь­ку сот­ню. Я сто­яв пе­ред аль­тер­на­ти­вою: мож­на бу­ло вли­ти її до юна­ків, так би мо­ви­ти — по­пов­ни­ти шко­лу, а мож­на да­ти її, як ок­ре­му сот­ню, на діль­ни­цю обо­рон­ної лі­нії. До цього дру­го­го рі­шен­ня я прий­шов з мір­ку­вань чис­то вій­сько­во­го ха­рак­те­ру: мо­ло­дий во­як, без ог­ля­ду на його ін­те­лек­ту­аль­ність, в кри­тич­ній хви­ли­ні під­да­єть­ся па­ні­ці. Та­ких хви­лин я пе­ред­ба­чав аж за­ба­га­то. Па­ні­ка ж під час бою є яви­щем за­раз­ли­вим, а в ре­зуль­та­ті дає га­неб­ну вте­чу. То­му-то ко­ман­ди­ро­ві сту­дентсь­кої сот­ні дав я від­ти­нок най­мен­ше заг­розли­вий зі сто­ро­ни про­тив­ни­ка. Поз­найомив ко­ман­ди­ра сот­ні з си­ту­аці­єю, по­ін­форму­вав, звід­ки і як бу­де діс­та­ва­ти на­бої, ку­ди нап­равля­ти ра­не­них, з ким дер­жа­ти зв’язок, а на ви­па­док від­во­ро­ту, як ви­вес­ти сот­ню з бою. Для зв’яз­ку зі мною він приз­на­чив 3 сту­ден­тів, а між ни­ми був і мій брат; його, з ог­ля­ду на своє ста­но­ви­ще, як ко­ман­ди­ра, я був зму­ше­ний ві­діс­ла­ти до сот­ні на­зад, про­ща­ючи його пог­ля­дом, як по­ка­за­ло­ся, на­ві­ки… Ран­ком чер­во­ні роз­по­ча­ли свій нас­туп в зім­кну­тих ко­ло­нах; виг­ля­да­ло так, як­би йшли на па­ра­ді, за­нед­бу­ючи най­при­мі­тив­ні­ші за­со­би без­пе­ки. Рель­єф міс­це­вос­ті мас­ку­вав нас і щой­но збли­жен­ня на від­даль стрі­лу мог­ло нас у­яв­ни­ти. А ще в ніч з 26 на 27 січ­ня я мав роз­мо­ву по пря­мо­му дро­ту з Му­равйовим. Його ви­мо­га в фор­мі на­ка­зу зву­ча­ла так: «Прі­га­то­вить­ся к встє­чє па­бє­да­нос­най крас­най ар­мії, прі­га­то­віть абєд. Заб­луждє­нія юн­ке­ром пра­щаю, а афі­це­роф всьорав­но расс­трє­ляю». Я від­по­вів, що до зус­трі­чі все го­то­ве. Пе­ред­ні час­ти­ни чер­во­них, йду­чи в зім­кну­тих ко­ло­нах, оче­вид­но, бу­ли пев­ні на­шої вте­чі, а зі стан­цій­ної служ­би по апа­ра­ту на їх­ні вик­ли­ки ніх­то їм не від­по­ві­дав. Тіль­ки-но чер­во­ні збли­зи­лись на від­даль стрі­лу, ми їх при­ві­та­ли силь­ним ог­нем 4 со­тень і 16 ку­ле­ме­тів. Щой­но під пря­ми­ми стрі­ла­ми пе­ре­хо­ди­ли во­ни до розс­трі­лянь, по­но­ся­чи ве­ли­кі втра­ти в сво­їх ря­дах. Нас­тупні від­ді­ли уже з по­тя­гу прий­ма­ли бойовий по­ря­док. Та­ким чи­ном мос­ка­лі зай­ня­ли по фрон­ту лі­нію до 5 кі­ло­мет­рів, ма­ючи за со­бою все на­дїз­жа­ючі сві­жі ре­зер­ви й при­хиль­но нас­тро­єне на­се­лен­ня. А ми… 500 мо­ло­дих во­яків і 20 стар­шин. Од­ні во­яки мі­сяч­ни­ми бо­ями пе­ре­му­че­ні, ін­ші — вій­сько­во не обу­че­ні. Роз­тягне­ні по лі­нії фрон­ту до 3 кі­ло­мет­рів, ми, в обо­ро­ні за­ран­ня на­шої дер­жавнос­ти, всту­пи­ли в не­рів­ний бій. Ко­ло 10-ї го­ди­ни при­їха­ла на плат­формі 1 гар­ма­та, ко­ло неї сам один сот­ник Ло­щен­ко. Хто його прис­лав — не знаю, але ду­маю, що це бу­ла його осо­бис­та іні­ці­ати­ва. Цей стар­ши­на з по­ди­ву-гід­ною са­мо­пос­вя­тою вно­сив ве­ли­ке за­мі­шан­ня сво­їми влуч­ни­ми стрі­ла­ми в за­піл­ля чер­во­них і це зу­пи­ня­ло по­бід­ний марш Му­равйова. От­сю не­за­бут­ню прис­лу­гу цього стар­ши­ни вва­жаю за свій обов’язок тут під­крес­ли­ти. Ко­ло го­ди­ни 12–1 по­ча­ли чер­во­ні нас­ту­па­ти на сту­дентсь­ку сот­ню, але всту­пив­ши в зо­ну пе­рех­ресно­го вог­ню, му­си­ли за­не­ха­ти свій за­мір: до цього їх зму­си­ла й по­ява на за­ліз­нично­му шля­ху Чер­ні­гів-Кру­ти сот­ни­ка Се­ми­ро­зу­ма, що прик­ри­вав наш лі­вий фланг. Але той біль­шо­виць­кий нас­туп був ли­ше мас­ку­ван­ням, бо справ­жній нас­туп, як цього я й очі­ку­вав, біль­шо­ви­ки спря­му­ва­ли на ото­чен­ня на­шо­го пра­во­го кри­ла, що да­ва­ло б їм в ру­ки ст. Кру­ти, від­ти­на­ло би нас від на­шої ба­зи умож­ливлю­ва­ло їм ціл­ко­ви­те ок­ру­жен­ня нас. Для ці­єї опе­ра­ції во­ни ма­ли аж над­то вис­та­ча­ючи си­ли для ма­нев­ру­ван­ня. В цей мо­мент я діс­тав по­ві­дом­лення, що ко­ман­дир сту­дентсь­кої сот­ні ра­не­ний. Цю стра­ту бо­лю­че від­чу­ва­лось, бо зас­тупни­ка його не ока­за­ло­ся на міс­ці. Та про це я до­ві­дав­ся де­що піз­ні­ше; віль­них же стар­шин у ме­не вже не бу­ло, бо по­ло­ви­на ви­бу­ла зі строю. Ту3т був би ду­же при­дав­ся штаб сот­ни­ка Тим­ченка, що мав те­пер у се­бе ак­тивних стар­шин. О 2 го­ди­ні на­ше ото­чен­ня роз­по­ча­ло­ся ду­же со­лід­но, з зас­то­су­ван­ням всіх так­ти­кою вка­за­них пра­вил. На­ша гар­ма­та, ус­тавле­на на плат­формі на лі­нії Кру­ти-Бах­мач, не мог­ла під пря­мим ку­том на схід про­ти­ді­яти ма­нев­ро­ві чер­во­них. То­ді я вжив ре­зерв. Вве­ден­ня в бій ре­зер­ву, на­шої ос­танньої сот­ні пе­ред­рі­ша­ло, як ще дов­го мож­на бо­ро­ни­ти на­ші по­зи­ції. В ба­га­то ра­зів пе­ре­ви­щу­юча нас си­ла про­тив­ни­ка прис­ко­рю­ва­ла нам ви­рок і тіль­ки слаб­кий темп його нас­ту­пу да­ло мож­ли­вість до­тяг­ти бій до 9 го­ди­ни ве­чо­ра, ко­ли-то нас­та­ла тем­на, ту­ман­на ніч. В цім ве­ли­кім нап­ру­жен­ні зв’яз­ко­вий юнак Ва­лен­тин Ата­ма­новсь­кий (сту­дент уні­вер­си­те­ту Св. Во­ло­ди­ми­ра) по­дав ме­ні те­лег­ра­му, з якої я до­ві­дав­ся, що Шев­ченківсь­кий полк з Ні­же­на вис­ту­пив на з’єд­нання з нас­ту­па­ючи­ми на нас біль­шо­ви­ка­ми, себ­то нас­ту­пає на нас з ти­лу. Ата­ма­новсь­кий був ду­же від­важний, а що най­важ­ні­ше бу­ло в нім цін­но­го — це зав­жди прек­расний гу­мор, і в цій рі­ша­ючій хви­ли­ні він ме­ні по­чав по­рів­ню­ва­ти наш бій з бо­ями під Пол­та­вою шве­дів і на­ших з мос­ка­ля­ми… Та не бу­ло ча­су. Тре­ба бу­ло йому ска­за­ти прав­ди­вий стан на­шо­го по­ло­жен­ня: нас­туп біль­шо­ви­ків не при­пи­ня­єть­ся. Шев­ченківсь­кий полк є в дво­го­дин­ній їз­ді від нас, пов­ний по­тяг на­ших ра­не­них бій­ців пот­ре­бує опі­ки. Все, що ли­ши­ло­ся, не ма­ло змо­ги про­довж ці­ло­го дня час­ті ата­ки про­тив­ни­ка на най­мен­ший пе­ре­по­чи­нок; от­же, му­шу ви­вес­ти їх з бою без даль­ших страт у лю­дях і при­го­то­ви­тись, що­би мог­ти за вся­ку ці­ну з’єд­на­ти­ся з Чор­ни­ми Гай­да­ма­ка­ми в ко­ман­ді Си­мо­на Пет­лю­ри; во­ни бу­ли вже на ст. Бро­ва­ри і там при­мов­ля­ли­ся по­зи­ції. Ата­ма­новсь­ко­го піс­лав я ще за­вид­на до сту­дентсь­кої сот­ні з на­ка­зом про від­во­рот на вка­за­не їй міс­це. Цей від­во­рот сту­дентсь­ка сот­ня ма­ла роз­по­ча­ти пер­шою. Сот­ник Ло­щен­ко ще за дня му­сив від’їха­ти. З від’їз­дом на­шої гар­ма­ти по ці­ло­му фрон­ті уси­лив­ся енер­гій­ний нас­туп про­тив­ни­ка… По сту­дентсь­кій сот­ні ви­во­див я з бою сот­ні юна­ків у та­ко­му по­ряд­ку: 2, 3 й 4; 1 сот­ня, що бу­ла в ре­зер­ві, а всту­пи­ла в бій о дру­гій го­ди­ні, здер­жу­ва­ла про­тив­ни­ка, що на­ма­гав­ся нас ото­чи­ти, аж до пов­ної тем­но­ти, піс­ля чо­го реш­тки то­го ре­зер­ву від­сту­пи­ли ціл­ком з по­ля бою і при­лу­чи­ли­ся до шко­ли. По пе­рег­ля­ді піс­ля бою не бу­ло в сту­дентсь­кій сот­ні мо­го бра­та, хоч під час бою ра­не­ним він не був, бо не бу­ло його і в шпи­таль­но­му ва­го­ні. При док­ладнім осо­бис­тім пе­рег­ля­ді до­ві­дав­ся, що не ока­за­ло­ся й ці­лої че­ти сту­дентсь­кої сот­ні до 30 лю­дей, хоч ко­ман­дир сот­ні все за­пев­няв, що во­ни ось­-ось на­дій­дуть. Вис­лав я роз­відку, зат­ри­мав еше­лон — та все бу­ло да­рем­но. Про судь­бу бра­та і його то­ва­ри­шів до­ві­дав­ся я вже ба­га­то піз­ні­ше. Ока­за­ло­ся, що во­ни від­сту­па­ючи оче­вид­но для ско­ро­чен­ня до­ро­ги піш­ли на світ­ло, на ст. Кру­ти, а там зі схо­ду на­дій­шли як­раз біль­шо­ви­ки; піс­ля то­го вне­дов­зі й ро­зіг­ра­ла­ся ще раз кри­ва­ва дра­ма… Їх не розс­трі­лю­ва­ли, а ко­ло­ли баг­не­та­ми, що я ствер­див уже в Ки­єві, при по­хо­ро­ні, на сво­єму бра­ті й його то­ва­ри­шах. Так скін­чився бій під Кру­та­ми. Втра­ти ся­га­ли: до 250 юна­ків, од­на че­та (до 30 лю­дей) сту­ден­тів і 10 стар­шин. Бойовий на­каз на­ша мо­лодь ви­ко­на­ла, а пам’ять по­ляг­лих опо­ви­та аре­олом сла­ви і ста­ла взо­ром для май­бут­ніх по­ко­лінь! Взо­руй же, на­ша мо­ло­де, на сво­їх по­пе­ред­ни­ків спід Крут і зав­жди у всіх сво­їх по­чи­нан­нях пам’ятай, що най­свя­ті­шим для нас бу­ло, є і бу­де — не 3-й ін­терна­ці­онал, а Бог і Ук­ра­їна!».

Підготував науковий співробітник музею М. Островського Олександр Лукашук 
 

Переглядів: 125 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0