Пошук |
---|
Вхід на сайт |
---|
Календар |
---|
Статистика |
---|
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
Друзі сайту |
---|
18:28 Бій під Крутами зі спогадів Аверкія Гончаренка. | |
Бій під Крутами — одна з найвідоміших подій в історії України. Цей бій посідає чільне місце в національній історичній пам’яті. Проти чотирьох тисяч досвідчених у боях солдатів і матросів Муравйова стало до боротьби півтисячі українських вояків і 20 старшин. На кожного вояка-українця — по 40 набоїв, а ворог мав необмежений запас амуніції, артилерію і бронепотяги. Оборону станції Крути очолив талановитий сотник Аверкій Матвійович Гончаренко, який згодом описав її у своїх спогадах. Народився чоловік 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії, нині — Варвинський район Чернігівщини. Навчався у Прилуцькій гімназії, а в 1912 році — закінчує Чугуївське військове училище. Військову службу проходив у 76-му піхотному Кубанському полку у званні підпоручика. Полк дислокувався у Тульчині. У 1913–1914 роках Аверкій дослужився до помічника начальника учбової команди полку. У липні 1914 року за мобілізаційним планом його призначили командиром роти 260 піхотного Брацлавського полку, де Аверкій брав участь у Першій світовій війні. В боях був важко поранений. Нагороджений за бойові заслуги Хрестом св. Георгія з мечами. У 1917 році Гончаренко — капітан. З початком національно-визвольного руху Гончаренко українізує свій курс юнкерів та восени 1917 року здійснює перший випуск українських старшин. З січня 1918 року — командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, на чолі якого брав участь у бою під Крутами. У 1918 році А. Гончаренко проходив службу на посаді скарбника Головної шкільної управи Військового Міністерства УНР та Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. У восени 1918 року Аверкій Матвійович став Летичівським військовим комендантом, а від лютого 1919 року обійняв посаду помічника губерніального коменданта Поділля, а згодом став штаб-старшиною для доручень військового міністра УНР генерала Всеволода Петріва, відтак входив до складу канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. У 1920–21 роках Гончаренко був курсовим старшиною Кам’янець-Подільської спільної юнацької школи, а від 1922 року замешкав у Станіславові (нині — Івано-Франківськ), працюючи на ниві сільсько-господарської кооперації. З оголошенням набору до Української дивізії «Галичина» виявив себе одним із перших старшин УНР у цій Дивізії, займався набором добровольців, а від вересня 1944 року став старшиною штабу одного з полків цієї ж дивізії. У травні 1945 року з частинами 1-ої Української дивізії УНА був інтернований в таборах полонених в Італії (Белярія-Ріміні). З 1947 року проживав у Великій Британії, а з 1952 року — у США. Помер 12 квітня 1980 року. Про бій під станцією Крути Аверкій Матвійович опублікував у одному з номерів журналу «За державність» за 1938 рік. Подаю мовою оригіналу його спогади: «Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель-Бахмач і Харків-Ворожба-Бахмач. На оборону цього надзвичай важливого залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав «І-у імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку Військову школу». В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Школа була комплектована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 класів гімназії, переважно з закінченою середньою школою. Юнацька школа мала 2 курси: молодший, як менш вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8 грудня 1917 року в команді генерального штабу сотника Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністративно належав до Чернігівщини, де військово-адміністративну справу провадив сотник Тимченко. 22 грудня 1917 р. мене, як командира куреня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від’їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: — Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Більшовики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач-Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч — трудно чекати». З цим я відійшов. Щедро наділений повнотою влади з підкресленням за всяку ціну не віддавати Бахмач, щоби не допустити більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію… Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передні частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через передмістя його, бо робітники, з наближенням більшовиків, виступили активно, збільшуючи і без того переважаючого нас в багато разів противника. Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготовитись фортифікаційно до зустрічі з навалою більшовиків… 25 січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з 3-го курсу медицини Університету Св. Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там 7 днів, уміють уже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, якби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові — «піднесення духа», і вдалося задержати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби. 27 січня штаб сотника Тимченка ранком від’їхав в напрямку на Ніжин, де стояв полк імені Шевченка, щоби з тим полком приїхати нам на поміч. Студентська сотня в числі 115–130 людей прибула на ст. Крути о годині 4-ій ранку 27 січня 1918 р. Мені особисто треба було розв’язати справу, куди приділити студентську сотню. Я стояв перед альтернативою: можна було влити її до юнаків, так би мовити — поповнити школу, а можна дати її, як окрему сотню, на дільницю оборонної лінії. До цього другого рішення я прийшов з міркувань чисто військового характеру: молодий вояк, без огляду на його інтелектуальність, в критичній хвилині піддається паніці. Таких хвилин я передбачав аж забагато. Паніка ж під час бою є явищем заразливим, а в результаті дає ганебну втечу. Тому-то командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрозливий зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв’язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв’язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки… Ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на параді, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки. Рельєф місцевості маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: «Прігатовиться к встєчє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкером пращаю, а афіцероф всьоравно расстрєляю». Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілянь, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кілометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви й прихильно настроєне населення. А ми… 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші — військово не обучені. Розтягнені по лінії фронту до 3 кілометрів, ми, в обороні зарання нашої державности, вступили в нерівний бій. Коло 10-ї години приїхала на платформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощенко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина з подиву-гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов’язок тут підкреслити. Коло години 12–1 почали червоні наступати на студентську сотню, але вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір: до цього їх змусила й поява на залізничному шляху Чернігів-Крути сотника Семирозума, що прикривав наш лівий фланг. Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справжній наступ, як цього я й очікував, більшовики спрямували на оточення нашого правого крила, що давало б їм в руки ст. Крути, відтинало би нас від нашої бази уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистачаючи сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалось, бо заступника його не оказалося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Ту3т був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. О 2 годині наше оточення розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил. Наша гармата, уставлена на платформі на лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції. В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок і тільки слабкий темп його наступу дало можливість дотягти бій до 9 години вечора, коли-то настала темна, туманна ніч. В цім великім напруженні зв’язковий юнак Валентин Атамановський (студент університету Св. Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжена виступив на з’єднання з наступаючими на нас більшовиками, себто наступає на нас з тилу. Атамановський був дуже відважний, а що найважніше було в нім цінного — це завжди прекрасний гумор, і в цій рішаючій хвилині він мені почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями… Та не було часу. Треба було йому сказати правдивий стан нашого положення: наступ більшовиків не припиняється. Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших ранених бійців потребує опіки. Все, що лишилося, не мало змоги продовж цілого дня часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мушу вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з’єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст. Бровари і там примовлялися позиції. Атамановського післав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою. Сотник Лощенко ще за дня мусив від’їхати. З від’їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енергійний наступ противника… По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2, 3 й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій о другій годині, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не оказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони відступаючи очевидно для скорочення дороги пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз більшовики; після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма… Їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах. Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам’ять поляглих оповита ареолом слави і стала взором для майбутніх поколінь! Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди у всіх своїх починаннях пам’ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде — не 3-й інтернаціонал, а Бог і Україна!». Підготував науковий співробітник музею М. Островського Олександр Лукашук | |
|