МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

8-9 травня Україна відзначає День пам’яті і примирення та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Ця війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. В ній брали участь 61 країна (80% населення Землі), воєнні дії відбувалися на територіях 40 з них. До військових формувань мобілізовано 110 млн. осіб. Загальна кількість втрат серед військових та цивільного населення становить від 50 до 85 млн. чоловік, із них безпосередньо на фронтах загинули 27 млн.

Українці воювали на боці антигітлерівської коаліції (Об’єднаних Націй) і зробили значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками гітлерівської Німеччини. Ціною цього стали надзвичайні втрати упродовж 1939–1945 років – українців та інших народів, які проживали на нашій землі й боролися проти тоталітарних режимів. Тоді загинуло понад вісім мільйонів осіб.

Надзвичайно важливо згадувати та вшановувати подвиг ветеранів, котрі боролися з нацизмом і перемогли його. Але не менше заслуговують на увагу та пам’ять й ті, кого торкнулась війна – військовополонені, остарбайтери, підпільники, діти війни, цивільні, які постраждали від окупації і бойових дій, що прокотилися через їхні міста і села. Війна це не лише танки, гармати і видовищні бої – війна це мільйони маленьких і великих людських бід, які тривали роками.

З метою вшанування та збереження пам'яті тих, хто боровся з нацизмом, загинув на фронтах Другої світової війни, мирних жителів, які загинули під час окупації, в нацистських концтаборах, живих свідків та жертв тієї найстрашнішої війни в історії людства, ми запрошуємо краян приєднатися до акції #Родинна_память_про_війну

Свої родинні історії про участь ваших рідних у війні, про їх долі на фронтах, в полоні, в окупації та остарбайтерів, фотографії чи інші документи просимо надсилати на на електронну адресу музею museumpropagandy@gmail.com

Розповідь І. Війна очима мирних жителів.

Спогади Шитьман Ольги Данилівни 1923 р.н., дружини колишнього лісника Хутірського лісництва.

«Війна мене застала в Шепетівці, де я працювала. На той час я ще не була заміжньою. Коли люди дізналися про наступ німців, то була суцільна паніка. Я теж дуже злякалася, бо не знала що буде і що мені робити…

Ми з односільчанкою вирішили повернутися в село. Пам’ятаю як йшли лісом, тримаючись дороги, але постійно ховаючись.

До нас в село німці навідувалися зрідка, навіть і не пам’ятаю щоб були такі випадки, коли вони робили якісь злочини. Хоча багато де робили, а в нас ні. Пам’ятаю, що найбільше ми боялися «хлопців з лісу». Хто вони були насправді - хто його знає? Всі називали себе партизанами, а серед них були хто хоч: і партизани, і бандюги, і дезертири. То ми їх боялися найбільш.

Буває постукає вночі хтось у вікно, а мої батьки мене одразу ховають у схованку, яку для мене зробив батько між піччю та стіною. Я ж була молодою дівчиною, а батьки мене берегли. Німці до місцевих дівчат силу не застосовували, а от «хлопці з лісу» бувало часто. От так постукають, та й в хату одразу ломляться, то харчі дай, то нагодуй, то що інше. Пускали завжди, бо могли й хату спалить. Одного разу довелося мені у схованці аж до ранку стояти (а там було вузько дуже – не повернутися, не присісти, а ще й не дай Боже кашлянути), то я аж заклякла стоячи, потім навіть пів дня ходити не могла.

Далеко в лісі, поруч з річкою Кривавою ( приблизно в тому місці, де річка перетинає лінію електропередач) знаходився секретний об’єкт німців, на якому працювали радянські військовополонені. Під час війни ми з жінками з Хутора ходили до лісу по ягоди чи гриби, спеціально ходили до річки , щоб передати харчі військовополоненим. Німці майже ніколи нас не відганяли та дозволяли через паркан перекидати харчі. Недалеко від цього об’єкту в рову коло річки скидали тіла померлих або розстріляних в’язнів, іноді їх можна було побачити і в самій річці. Тому й називали її всі люди Кривава, бо багато людей загинуло там. Ніяких будівель на тому місці не зберіглося, бо були дерев’яні, лише посаджені в ряд ялини нагадують про те місце.

День Перемоги, отак як зараз з парадами, колись не святкували. В кожній родині були загиблі, ті хто не повернувся з війни, тому саме в поминальні дні після Пасхи поминали та оплакували тих, хто не повернувся з війни. То була спільна біда і горе».

Спогади Волошиної Таїсії Максимівни 1921 р.н., мешканки м. Хмельницького.

«…війна забрала в мене чоловіка Щербину Федіра, з яким ми від одруження прожили лише дев’ять місяців. Залишилася сама з молодшою сестрою. Пам’ятаю, що протягом усього часу окупації ми з сестрою мали певні утиски від німців, нам постійно приходилося доводити , що ми не іудейки. Справа в тому, що ми обоє мали довге та курчаве волосся, і тому нас постійно затримували і перевіряли з цього приводу.»

Спогади Гончарової Надії Дмитрівни 1924 р.н., мешканки м. Шепетівки.

«Я була 17-ти річною дівчиною, коли наше місто окупували німці. Пам’ятаю, що ми намагалися більше сидіти вдома по хатам, аби зайвий раз не показуватися на вулиці. Німців боялися, бо ніхто не знав що від них чекати.

Згодом почали звикати жити в окупації за новими правилами.

Пам’ятаю як до нас «на квартиру», тобто в хату, підселили німця, звали його Ганс. Нам дуже з ним пощастило, він був добрий та багато допомагав нам з продуктами: приносив цукор, шоколад, консерви та інше. Намагався ніколи не приводити до хати інших німців. А от нашим сусідам з квартирантами не пощастило. Німці, яких до них підселили, любили добре випити і погуляти та постійно виганяли хазяїв з хати, і їм доводилося ночувати в хліві разом з худобою. Іноді могли й побити.

Пам’ятаю як Ганс, побачивши в моїй кімнаті в вазі штучні квіти, мене повчав: «Надю! Це не є гут! Гут там (а сам показував на квіти, які квітли в нашому садку)!

Ще він багато, що підказував і навіть допомагав по господарству. Потім він уїхав, бо його перенаправили до іншого міста. Більше до нас нікого не підселяли.»

Далі буде...