Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Май 2022  »
ВсПнВтСрЧтПтСб
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Понедельник, 04.07.2022, 08:32
Вітаю Вас Guest
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


10:54
15 травня – День пам'яті жертв політичних репресій

15 травня – День пам'яті жертв політичних репресій, тож сьогодні ми пригадаємо трагічні події нашої історії радянського періоду і вшануємо пам’ять людей, які стали жертвами комуністичного терору.

У 1937 році розпочались масштабні сталінські репресії, протягом яких знищили сотні тисяч українців. Початком був період із 1937 до 1938 року, який отримав назву Великий терор, оскільки протягом неповних двох років в Україні засудили майже 200 тисяч громадян, із яких понад 120 тисяч розстріляли, а решту запроторили до таборів і в’язниць.

Офіційною датою початку Великого терору вважають 30 липня 1937, коли НКВС прийняли оперативний наказ № 00447 «про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів», який по суті регулював кількість людей, котрих засуджували до розстрілу (І категорія) та ув’язнення (ІІ категорія). Хоча після оприлюднення документів енкаведистів стало зрозуміло, що підготовка до репресій тривала доволі довго, а наказ їх лише узаконив.

Для спрощення процедури засудження створили спеціальний позасудовий орган – обласні трійки НКВС (рос. НКВД), які без суду могли підписувати вироки. У складі трійки були начальник обласного НКВС, обласний прокурор і перший секретар обласного чи республіканського комітету ВКП(б). Кожному звинуваченому виділяли на слідство та винесення вироку по 10 діб, без права на адвоката чи оскарження вироку. Зачасту вирок виконували одразу після його винесення.

Протягом десятиліть совіти приховували свої злочини, створюючи таємні місця поховань, які часто заливали бетоном чи негашеним вапном, вирівнювали землю бульдозерами, а згодом будували щось на цій території.

Найбільше місце поховання жертв політичних репресій розташоване на Київщині, у лісі поблизу селища Биківня. Протягом 1937 – 1941 рр. тіла закатованих і розстріляних у київських тюрмах НКВС вивозили до огородженої ділянки площею понад 4 га у Биківнянському лісі, де їх хоронили у братських могилах. Уперше частину поховань виявили і оприлюднили під час нацистської окупації, однак після відновлення радянського режиму у вбивствах звинуватили нацистів. Лише у 1989 році урядова комісія визнала, що там поховані жертви сталінського терору.

Наразі вдалося встановити імена понад 19 тисяч загиблих, однак історики стверджують, що кількість жертв, похованих у Биківні, може становити до 100 тисяч людей. Серед них – письменники, митці, науковці, освітяни, священники, держслужбовці, робітники і селяни. Зокрема, у братських могилах поховані художники Микола Касперович, Михайло Бойчук і Софія Налепинська-Бойчук, письменники Майк Йогансен і Михайль Семенко, науковиця Леоніла Заглада, Архієпископ Костянтин Малюшкевич, який родом із с.Жилинці Шепетівського району та ін.

Інші відомі місця масових поховань жертв Великого терору – район Центрального міського парку (тоді – Центрального парку культури та відпочинку) Вінниці, Рутченкове поле у Донецьку, біля селища П’ятихатки на півночі Харкова, на католицькому цвинтарі в Умані, на єврейському цвинтарі у Черкасах, поблизу села Халявин на Чернігівщині, на Другому християнському цвинтарі в Одесі, біля 9-го км Запорізького шосе (Дніпро).

Совіти, які у 1939 році захопили західноукраїнські землі, до червня 1941 року убили десятки тисяч людей. Там теж з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз біля Івано-Франківська, урочище Саліна на Львівщині, тюрма на вулиці Лонцького у Львові та ін.

Лише у Старосамбірському районі ув’язнених і тіла закатованих звозили до соляної копальні в урочищі Саліна. Понад 3500 убитих скинули до колишньої соляної шахти ім. Кароля, глибина якої сягає понад 100 метрів. Коли нацисти захопили Львівщину, то виявили, що шахта була заповнена тілами фактично повністю. Із неї вдалося витягти менше тисячі людей, однак більшість тіл лишили у шахті, оскільки їх роз’їла соляна ропа. Із 1990-го року там проводять панахиду і мітинг-реквієм у кожну останню неділю червня.

Схожа доля спіткала і людей, яких ув’язнили до таборів ГУЛАГу. Одна із найбільш відомих трагедій – масові страти ув’язнених в урочищі Сандармох на півдні Карелії. Лише протягом 27 жовтня – 4 листопада 1937 року до 20-ї річниці так званої “жовтневої революції” там розстріляли 1111 в'язнів першого соловецького етапу, у якому були ув'язнені близько 300 українців. Серед жертв – Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Сергій Грушевський, Степан Рудницький та інші. Загалом в урочищі Сандармох стратили понад 9500 людей різних національностей. Наразі неможливо встановити імена всіх загиблих, оскільки російська влада не визнає цей злочин, вдаючи, що у Сандармосі поховані червоноармійці.

В Шепетівці зберігся будинок, в підвалинах якого катували та знищували людей. Зараз там знаходиться навчально-виробничий комбінат.

В ті роки на Хмельниччині, за участь у нікому невідомій «Польській організації військовій», були розстріляні тисячі невинних людей.

В документах згадується, що шофер колгоспу села Курганівка В.І. Пільх за «завданням ПОВ возив на заготзерно вологе зерно», а при транспортуванні цукрових буряків губив по дорозі корені. Колгоспник колгоспу села Коськів В.Л. Калиновський «збирав відомості про кількість коней і підвід у господарстві». Саме за ці провини були засуджені «трійкою» УНКВС по Камянець-Подільській області до «найвищої міри покарання», тобто до розстрілу.

Вишукуючи «шпигунів» і «контрреволюціонерів», енкаведисти здебільшого вдавалися до грубих підтасовок фактів, різного роду фальсифікацій. Часто конкретні особи, що проходили по «кримінальній справі» у ролі свідків, навіть не знали про це, тим більше, не підписували протоколи, хоч на них стоїть нібито їхні підписи.

Показова щодо цього справа робітників відновлювального паровоза станції Шепетівка К.С. Вержбицького, А.С. Чайковського і С.З. Рожанського, яких звинуватили у «шкідництві» на залізниці, участі в пропольській контрреволюційній організації. Заарештовані тривалий час заперечували свою провину перед державою. Здалися залізничники тільки після застосування до них фізичної сили та ще пред’явлених їм показань кількох свідків. Усіх трьох було розстріляно.

З середини 1938 року стали масовими й арешти дружин «членів ПОВ» й усі їх найближчі родичі – батьки, брати і сестри, навіть неповнолітні діти. Як згадує шепетівчанка Марія Мирецька, камери ізолятора Шепетівського відділення НКВС були переповненні заарештованими, серед яких багато було рідних і близьких людей, репресованих енкеведистами раніше. Саму ж Марію Антонівну засудили до трьох років ув’язнення у виправно-трудовому таборі за те, що «приховувала від органів влади участь свого чоловіка Адама Адамовича Мирецького в контрреволюційній організації ПОВ». Вона вважає, що їй ще пощастило, бо іншим жінкам, з якими перебувала у камері, винесли значно суворіші вироки.

У 1937-1938 рр. тотальної чистки зазнали всі учбові заклади області. Розстріляні або заслані в концтабори найбільш свідомі й освічені представники українського учительства. Переважно це були вчителі української мови і літератури, історії та географії.

Поширювалися репресії і проти діячів культури. Серед них, співробітники музеїв, бібліотек, клубів. Так, 1 вересня 1937 року було заарештовано директора Шепетівського краєзнавчого музею Кочубея Володимира Івановича за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

21 листопада 1937 року Кочубей В.І. засуджений до розстрілу Трійкою при УНКВС по Московській області за контрреволюційні наклепи на керівництво радянського уряду, захист розстріляних ворогів народу та за готовність «к совершению терористических актов». 8 грудня 1937 року страчений у Москві.

Скільки жертв репресій було насправді на Шепетівщині можна тільки здогадуватися.

Після смерті Сталіна у 1953 році кількість масових політичних репресій зменшилась, однак загалом вони тривали до кінця 80-х років. У той час найчастіше репресували дисидентів, правозахисників і незгодних із радянським режимом. Лише після відновлення незалежності України стало можливим відкрито вшановувати пам'ять людей, яких знищив комуністичний терор.

Переглядів: 57 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0