МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Війна української армії з більшовиками на теренах Шепетівщини у грудні 1917 р.

У листопаді 1917 року, після проголошення Українською Центральною Радою ІІІ Універсалу та автономії УНР, більшовики розпочинають боротьбу за владу по всій території України. Не винятком стала і Шепетівка, яка була важливим стратегічним пунктом та центром залізничних шляхів.

Обороняли Шепетівку від більшовиків у грудні 1917 р. війська І Українського корпусу під командуванням Павла Скоропадського, які в цей час займали лінію Козятин – Вінниця - Вапнярка, з метою стримати збільшовизовані російські війська, які йшли з фронту. Керівництво над операціями І-ї дивізії І-го Українського корпусу було покладено на підполковника М.Капустянського і хорунжого Золотаренка, який очолював корпусну Раду. Вранці, 16 грудня 1917 року, Золотаренко вирушив з нечисленним загоном з Козятина на ст. Шепетівка.

17 грудня генерал П. Скоропадський призначає Капустянського начальником шепетівської групи військ, командиром І-го українського корпусу для боротьби з більшовиками. Йому вдалося очистити від більшовиків ст. Шепетівка та Здолбунів. Згодом, він перекинув свої частини на Старокостянтинів, де перебував штаб 11-ї російської армії. 24 грудня це місто було захоплено, а його командирів - заарештовано. Крім того, більшовицький Вітебський полк було роззброєно і відправлено до Росії.

Більш детально про цей епізод боротьби з більшовиками на Шепетівщині описується в статті Анатоля Довгопільського (псевдо - Демо-Довгопільський) «До побачення, у Києві завтра» (Зустрічі з генералом-хорунжим Миколою Капустянським), яка поміщена була в газеті «Волинь» за 30 жовтня 1941 року. Подаємо мовою оригіналу.

«Діялося це пізно восени 1917 року. Голошуся в ад’ютанта, заступаю дорогу, підслухую під дверима, нарешті, неспостереженим втискаюся до малої кімнати станції Шепетівка. Над мапами похилений полковник Генеральної Булави, начальник І-ї Української Дивізії, Микола Капустянський. На ньому чистий, взірцево скроєний військовий мундир, всі відзнаки, ордени та золота зброя. Ну думаю, з ним не трудно буде розмовляти, - це, мабуть, не фронтовик: як почне про себе говорити – паперу не стане… Роблю кілька рішучих кроків. Відчиняю вже рота, але двері з тріскотом відчиняються. Галасливо входить двометровий кагарлюга та голосить прибуття сотні під старшинської школи. Полковник з усміхом дякує йому і знову схиляється над мапами, іронічно кажучи до старшин:

- Ну, тепер є вже з чим воювати, сотню маємо!

Я виходжу зі свойого затемненого куточка, і свобідно починаю інтерв’ю типово журналістичною фразою: «Пане полковнику, я хотів би почути вашу думку про…». Він різко повертається до мене, і я мимоволі мовкну.

Передомною суворе обличчя старшини-фронтовика, що одним своїм поглядом морозить душу цивіля. Він відповідає мені вічливо, коротко і ясно:

- Коли я мав би час, пане кореспонденте, висловлювати свої думки перед вами, - то я не мав би часу сам думати.

Моє перше інтерв’ю було закінчене, але я ще не здавався (дарма, що був тоді ще зовсім молодим журналістом) я мусів мати матеріал до часопису.

Виходячи з негостинної кімнати, я знову зустрівся з двометровим кагарлюгою, та встиг ще почути.

- Пане полковнику, залізничники зі станції Великі Пузирки доносять, що туди прибув збольшевичений вітебський 38 полк з наміром захопити Шепетівку.

Полковник відповідає лагідним, спокійним словом:

- Затримати Пузирки при телефоні. Зараз іду.

Біжу до касира, де знаходився телефон і по знайомству знаходжу там місце за шафою. За хвилину приходить полковник, рішучим рухом бере мікрофон і дає гострий приказ.

- Покликати коменданта вітебського полку.

Чекаю з напруженням усіх нервів: до Пузирьок 16 верст. У нас у Шепетівці тільки сотня козаків. Що буде далі? Здрігаюся від сильного, металевого голосу, якого годі було додуматись, бачучи лагідну, елегантну постать полковника.

- З вами говорить революційний начальник штабу І-ї Української Дивізії. Ви мусите негайно припинити рух вашого полку і чекати моїх депутатів. В противному разі ешелони з моїми полками, що стоять під парами, вирушать на мій приказ і знищать ваш полк. Даю вам до надуми 10 хвилин.

Ультіматум було прийнято. Поки велися переговори, під’їхали наші частини і в остаточному висліді вітебський полк обеззброєно. Через два дні несподіваним сміливим наступом взято Староконстантинів, де захоплено штаб 11 большевицької армії».

В іншому часописі «Нова Рада» за 13 грудня про цей епізод повідомлялося: «Українці заняли штаб 7-ї та 11-ї армій. Большевики, що були в цих штабах порозбігались. Арештовано большевицького командуючого 11-ю армією Чудновського. С.В. Петлюра призначив тимчасово командуючим 11-ю армією полковника Покаревського, а в.о. начальника штабу тієї ж армії підполковника Капустянського. Українське військо роззброїло большевиків, які стояли в районі Здолбунова та Шепетовки. Українці взяли 105 гармат, 500 кулеметів та більше 100000 рушниць. Увесь вітебський полк капітулював перед українцями і його одправили в Росію».

Коротко про М.О. Капустянського.

Капустянський Микола Олександрович (псевд.: Низовий-Чумак, Віктор, П. Низола; нар. 01. 02. 1879, за ін. даними – 12. 04. 1881, с. Чумаки, нині Томаківського р-ну Дніпропетровської обл. – пом. 19. 02. 1969, м. Мюнхен, Німеччина, 22. 01. 2010 перепохов. у Львові) – військовий і громадсько-політичний діяч. Генерал-полковник Армії УНР (1961). Закінчив Катеринославську духовну семінарію (нині Дніпро), Одеське піхотне юнкерське училище (1904), Миколаївську академію Генштабу (1912). Учасник російсько-японської війни 1904–05 років. Викладав у Віленському піхотному училищі (нині Вільнюс). Під час Першої Світової війни воював на Північно-Західному фронті (від 1916 р. – підполковник). Улітку 1917р. взяв участь в українізації військових частин, призначений начальником 1-ї стрілецької дивізії І-го Українського корпусу під командуванням П. Скоропадського (восени 1917 р. вів бої із підрозділами збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу на Київщині). Від січня 1918 р. – начштабу Пд.-Зх. фронту; за Гетьманату – начштабу 2-ї дивізії 1-го Волинського корпусу; за Директорії – начальник оперативного управління, в. о. начальника Генштабу Армії УНР. Брав безпосередню участь у розробці та реалізації плану наступу на Київ і Одесу об’єднаних армій УНР і ЗУНР у серпні 1919р. Від 1920 р. – у таборах для інтернованих на території Польщі. Член-засновник Українського військово-історичного товариства, засновник військового журналу «Табор». 1923 року переїхав до Франції, де створив і очолив Українську громаду, Український народний союз, Комбатантську організацію вояків Армії УНР. В 1929 році, на 1-му Конгресі українських націоналістів, обраний головою Військової організації та членом Проводу ОУН. У 1930-х рр. керував перепідготовкою колишніх офіцерів Армії УНР й УГА. Після розколу приєднався до ОУН(м). Під час Другої Світової війни переїхав до окупованого німцями Києва, був у складі Української національної ради, в жовтні–грудні 1941 року - очолював Інститут студій української визвольної боротьби. Уникнув арешту й виїхав до Львова. Від 1944 р. – у Німеччині. Військовий міністр уряду УНР в екзилі (1948–54 рр. ). Автор праць «Похід українських армій на Київ–Одесу в 1919 році» (Л., 1921; Мюнхен, 1946; К., 2004), «Козачі війни та Визвольні змагання 1917–1919 рр.» (доповнення до 1-го вид. «Історії Українського Війська», Л., 1992), «Мої спомини з часів 1928–1939» (Нью-Йорк, 1983).

Науковий співробітник Музею пропаганди

Лукашук Олександр