МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Як у 30‒50-х роках минулого століття у шепетівських лісах вирувало життя...

(написано на основі спогадів Галини Альбінівни Іваніци (Терещук), 1940 р.н.)

Функціонування жорстокої репресивно-каральної машини тоталітаризму на українських землях у 1929–1933 роках призвело до трагічних наслідків. На жаль, свідомість сучасного покоління не завжди сприймає усі митарства та жахіття, які пережили наші предки. Однак, суспільство не має права забувати про них. З цією метою ми й збираємо живі спогади про маловідомі й цікаві сторінки історії нашого краю.

Отож, 30-ті роки минулого століття... Насильницька колективізація, спецоперація розкуркулення, грабіжницькі хлібозаготівлі, збільшення фактів голодної смерті – усе це змушувало селян втікати із рідних домівок у пошуках продовольства. Про неорганізоване відхідництво колгоспників разом зі своїми сім’ями районні уповноважені з різних куточків України неодноразово повідомляли місцевих секретарів КП(б)У протягом 1933 року. Не винятком була і сусідня Житомирщина. Саме звідти 88 років тому до шепетівського лісу переїхало два десятки сімей, які заснували поселення Грабова Буда.

Слово «буда» в назві було невипадковим, оскільки однією із його етимологій є назва підприємств, на яких виготовляли з деревини поташ (т.зв. поташні буди). Існували вони на території України у XVI–XVIII ст., тому, швидше за все, як нагадування про ті часи було й вирішено назвати так це поселення. Нині ж це місце називають урочище, знаходиться за 7 кілометрів від Шепетівки на території Плесенського лісництва ДП «Шепетівський лісгосп».

У перші роки переселенці жили у куренях, займалися важкою лісозаготівельною працею. У 1934–1935 роках у цій місцевості для вивезення деревини проклали вузькоколійну залізницю, яку у народі називали по-різному – «Кукушка», «Мотовоз» або «Дрезина». Праця у лісі була нелегкою, оскільки вагони доводилось завантажувати вручну, головним транспортом і тягловою силою були коні та воли, які допомагали трелювати (переміщувати) деревину від місця звалювання до її відвантаження.

Через деякий час лісозаготівельники почали будівництво бараку (гуртожитку), довжина якого була, за словами уродженки Грабової Буди Галини Іваніци, 150 метрів (!). Згодом для працівників з’явились баня і їдальня, де готували обід для майже 40 робітників. З метою полегшення виконання лісозаготівельних робіт було збудовано також і кузню, де виготовляли ломи, струги (інструмент, що використовується для зачищення колод від кори) та інший реманент для возів.

У цей період праця на Грабовій Буді не обмежувалась лише вирубкою лісу. Тут виготовляли також соснову штукатурну дранку для стін і покрівлі (гонту). Розбудова невеличкого лісового поселення тривала і після появи тут конюшень. Налагоджене у такий спосіб промислове виробництво лісопродукції у 30-40-х рр. ХХ ст. називалося «Юз».

Згодом на вирубаних ділянках люди почали обробляти пашні, де сіяли, здебільшого, жито та просо. Відповідно, повинні були мати місцеві жителі жорна, щоб перемелювати свій врожай на борошно. Єдині жорна на всю «Грабову Буду» мала сім’я Терещуків – дідусь і бабуся нашої оповідачки – Василь Семенович, 1882 р.н. і Євдокія [?], 1892 р.н. (родом із с. Прутівка Житомирської області), які були серед засновників цього поселення. На все населення, яке там проживало (до 30 сімей), була всього одна криниця.

Початок німецько-радянської війни, як і для решти українських земель, приніс для жителів урочища нові страждання. У лісах, де знаходилась «Грабова Буда», вів свою підпільну діяльність Шепетівський партизанський загін під проводом Музальова. Як розповідає пані Галина, у 1944 році під виглядом радянських партизан нерідко до них навідувались мародери і бандити. За спогадами тоді ще 4-річної дівчинки «вони вигрібали з хати все, що можна було. На ліжку, на металевих пружинах, була обмотана стрічка [для вплітання в косу – прим. авт.] ... Зняли і її. Шукали вони і чоботи офіцерські, тому що в маминої сестри чоловік був офіцером ... І вони точно знали, що саме шукати. Забрали також мамину і тітчину спідниці».

Цікавою є розповідь Галини Альбінівни про порятунок радянського пілота, який, як уже пізніше з’ясувалось, був родом з м. Починок Смоленської області. Трапилось це, за її словами, у 1943 році. У вирі воєнних подій уже згаданий нами Терещук В.С. і його друг Башинський Франц Йосипович по дорозі на роботу знайшли на дереві у лісі парашут. Саме тіло пілота, яке було дуже обгорілим, знаходилось неподалік. Щоб приховати від окупантів сліди падіння парашутиста, місцеві жителі спалили стропи, а з тканини вправні жінки пошили собі блузи. Протягом кількох місяців пілота переховувала сім’я Терещуків у своєму льосі (у лежачому положенні та зі свіжими опіковими ранами!). Завдяки маленькому росту виходжувати його, годуючи з ложки, допомагала для свого дідуся – знаного травознавця – трирічна Галина.

Після закінчення війни протягом майже двадцяти років пілот не забував про своїх рятівників. Листи від нього (з подарунками) приходили на адресу сім’ї Терещуків до самої смерті Василя Семеновича.

На початку 1950-х років жителі Грабової Буди почали переселятись до міста, будувати своє житло у Шепетівці, де інтенсивно на той час розвивалась промисловість. Серед основних причин відтоку людей була віддаленість навчальних закладів. Найближча школа тоді знаходилась у с. Кам’янка. Дітям у 6–7-ми річному віці доводилось витрачати на дорогу близько півтори години лише в одну сторону (тобто, щоб прийти на перший урок потрібно було вийти о 7 год. ранку!). Взимку, оскільки у цю пору було ще темно, діти запалювали смолоскипи із соснової палиці (у народі називали «лучини»). Пізніше користувались керасиновими лампами.

З виїздом людей до міста виробництво лісопродукції у Грабовій Буді, звісно, почало занепадати. А через півтора десятка років завершилась й історія цього урочища, яка до цього часу зберігалась лише у людській пам’яті. У 1967 році барак, що пережив роки воєнного лихоліття, було підпалено.

Слід зауважити, що «Грабова Буда» не була єдиним живим лісовим осередком. Існували у минулому столітті у шепетівських лісах й інші поселення, наприклад «Вовча Буда», «Крижова Буда», «41-й квартал». Ми сподіваємось, що їхні жителі або нащадки відгукнуться і поділяться побаченим та пережитим.

Наукова співробітниця музею Олена Мазурок

+2