«Традиційне селянське взуття українського народу».
Взуття - це невід’ємна частина костюму. Як і костюм, взуття кожного народу було особливим та традиційним. Звичайно, форми й прийоми виготовлення передавалися від покоління до покоління, відбиваючи етнічну історію народу й етнокультурні зв'язки на різних етапах його розвитку.
Важко сказати, коли людина зробила перше взуття. Але те, що ця частина гардеробу одна з найдавніших, дослідники не сумніваються. Найдавніше зображення взуття археологи знайшли серед наскальних малюнків в Іспанії. А їм не менше 15 тисяч років. Українці почали носити взуття ще до ХІ ст., про це свідчать фрески, ікони, мініатюри часів Київської Русі. Найпершим та найбільш примітивним взуттям були личаки та постоли. У лісовій місцевості поширеними були личаки або лапті - взуття, плетене з кори дерев. Личаки використовували балтійські й фінські народи, а також слов’яни.
Личаки — взуття, плетене з кори дерев. Із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого — на території України був поширений прямий. На виготовлення личаків йшло лико лози, липи, в'яза. Лико на личаки заготовляли зазвичай у травні – «як громи загримлять і воно дереться, як бумага». Але не пізніше весняного Миколи - 22 травня, бо тоді лико буде тверде й натиратиме ногу. Щоб смужки кори були м’якіші, спочатку мочили їх у воді й сушили протягом літа в затінку. Плели личаки взимку, коли роботи по господарству було менше. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалася крізь петлі. Ногу спочатку обмотували онучею, а тоді взували личаки та через петлі в ньому пропускали мотузку - волоку, обидва її кінці давали навхрест поверх онучі й зав'язували. Личаки були недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести личаки міг кожен.
Постоли – це вже більш практичний вид взуття. Вони виготовлялися з цільного шматка шкіри (коров’ячої або м’якої свинячої) шляхом стягнення її таким чином, щоб утворювався «чобіток». Залежно від того, як стягували, були гостроносі та круглоносі постоли. З часом українці, маючи надзвичайний естетичний смак, прикрашали постоли додатковими елементами, творячи на них цілі орнаменти. Для більшої території України постоли були літнім взуттям, а у деяких місцевостях їх носили цілий рік. Про постоли складали навіть жартівливій пісні:
"Розгубив я постоли, розгубив онучі,
І неслави я набрався, від дівчат ідучи!"
Найзаможніша частина населення носила чоботи. Цей різновид шитого взуття і є наступним в еволюції взуття. Виготовлялося воно з різних частин шкіри, пізніше, навіть придумали підбори (цікаво, що серед єгиптян підбори носили лише землероби, щоб зручніше було працювати на землі та не встрягати у неї). Українці ж підбори носили суто в декоративних цілях. Хоча, конструкція чобіт дещо складніша і тяжча у виготовленні, але красивіша та різноманітніша.
Хромові чоботи шили на замовлення у шевців і, в залежності від майстерності чоботаря, вони виготовлялись або за одним покроєм і для чоловіків, і для жінок, або за різними кроями. Проте, частіше сільські чоботарі, щоб знизити вартість чобіт для селян та виконати більше замовлень, виготовляли чоботи, використовуючи один крій, який підходив і для чоловічих, і для жіночих чобіт: «…робили шкіру, ну як хромова шкіра називалася, така вона блискуча, там її ваксували чимось, то шили чоботи. Називалися хромові чоботи. Які були в чоловіків, такі були й в жінки».
Також на замовлення шили і кирзові чоботи, проте вони вважалися не такими гарними через товстішу шкіру, яку використовували для їх пошиття: «…з буйволів виправляли, бо воно було тверде. І негарне було. І таке було, вобщем тверде, негарне було. І так шили ті кірзові чоботи їх. Але хто міг собі купити крем, вакса називалася, то ше міг помастити, шоби вони ближчали, а хто не мав, то й так ходив».
Святкові жіночі чоботи — сап’янці (чорнобривці) шили із сап'яну червоного, зеленого, жовтого кольорів, із трохи задертими вгору носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом, сап’янці носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж, коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята. Українці дуже полюбляли червоні чоботи. На весіллі цей колір взуття співвідноситься з калиною - символом дівочої незайманості.
«Січеная калинонька, січеная.
А вже наша Марися звінчаная.
Червонії чобітки на нозі,
Що купив Іванко в дорозі».
Чоботи як символ (а відтак і показник) добробуту стали об'єктом притч і казок. В одній із українських легенд розповідається: вмираючи, батько заповів синові працювати в полі так, щоб він нікому не казав першим «здрастуй», їв хліб із медом, а у свято взував нові чоботи. Син зрозумів батькові слова буквально і скоро дожився до того, що не мав за що купити ні меду, ані чобіт. Зате, як став він раніше за всіх виходити в поле, - люди, йдучи, почали вітатися до нього перші; як, натомившись, їв хліб із водою - він здавався йому солодким; як дістав із горища чоботи й начистив - заблищали вони як нові. Аж тоді син збагнув батькову мудрість.
На території України протягом ХІХ-ХХ ст. існували різноманітні типи взуття, виготовленого з кори дерев, деревини, рослинних волокон, мотузок, шкіри та повсті. Кожен з цих типів мав свою історію, ареал розповсюдження та традиції щодо носіння.
Линник Л.М., завідувачка краєзнавчим відділом
|
