Спогад про Чорнобиль
«…Ми проживали в місті Прип’ять, де батьки отримали двокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Батько мій працював водієм Камазу на будівництві, а мама інженером на АЕС. На той час я закінчував другий клас, а моя молодша сестра Аня (менша за мене на 2 роки) ходила до дитячого садочка. В п’ятницю, напередодні вибуху, ми з батьками поїхали в село Копачі, яке знаходилося поруч з містом Прип’ять. Там жили наші дід і баба по батьковій лінії. Ми майже кожні вихідні їздили туди. Наступного дня (в суботу) прибігла сусідка й покликала батька до телефону, його терміново викликали на роботу. Все сталося у неділю, на другий день після аварії (ми ще не знали про вибух). Дуже добре пам’ятаю той світанок, коли батько за нами приїхав,…нас розбудили й почали одягати. Налякані, ми не розуміли, що відбувається. Батько посадив нас з мамою в кабіну свого робочого Камазу та обклав подушками, а двері та лобове скло напроти нас позавішував ковдрами. Він сказав, що на атомній станції відбувся вибух, що скрізь повно радіації, але про це мовчать. Знайомий з військової охорони порадив йому забирати сім’ю та швидко залишити місто, бо вже виставляють пости і виїхати буде дуже важко. Батько нас попередив, що він ніде не буде зупинятися, щоб ми не лякалися, коли будемо бачити міліцію. Я ніколи не бачив його таким рішучим, зазвичай він був дуже спокійний, може й тому я все детально запам’ятав. В той день я вперше почув слово «радіація» й всю дорогу думав, що воно означає. Ми їхали мовчки. По дорозі зустрічали міліцейські пости, які наказували нам зупинитися. Але батько не зупиняв машину. На одному з цих постів встигли одну сторону нашої машини облити водою з пожежного шлангу. Ми тоді дуже злякалися, я навіть подумав, що наша машина горить, але батько сказав що так змивають радіацію. Зупинили нас (а може й батько сам зупинився) лише недалеко від міста Ірпінь. Пам’ятаю, що батьки щось доводили чужим людям, а потім нас відвезли в якусь лікарню чи то санаторій. Там нас відправили в баню, підстригли волосся, а потім оглядав лікар. Там ми жили деякий час. Батька спочатку з нами не було. Мама казала, що він пояснює, чому взяв службове авто та без дозволу залишив місто, чому не зупинявся на вимогу міліції. Потім деякий час ми жили в рідних в місті Бровари. Батьки завжди наказували нам нікому не розповідати про те , що ми з Чорнобильської зони, а також про те, як батько нас вивозив. Наприкінці 1987 року батьків направили в місто Нетішин, де дали службову трикімнатну квартиру. Там ми почали все з нуля…»
Записано зі слів Володимира Бондаренко
Вибух
26 квітня 1986 року на Чорнобильській радянській атомній електростанції ім. В.І. Леніна відбулася катастрофа світового масштабу, наслідки якої світ відчуває до сьогодні. Внаслідок неконтрольованого збою системи роботи реактору - відбувся вибух, що спричинив викид радіоактивних речовин у навколишнє середовище. Аварія сталася під час проведення планового експерименту по виробленню турбінами залишкової енергії для живлення насосів охолодження до моменту включення аварійного джерела живлення.
В ту ніч відбулося два вибухи. На 36-й секунді після початку випробування зростаюча потужність реактора вийшла з - під контролю, а температура пального миттєво зросла, що сприяло виділенню газів. Стався потужний вибух, який зірвав з кріплень захисну плиту (вагою 1200 тонн) , що накривала 4-й енергоблок. Другий вибух повністю зруйнував верхню частину будівлі. Кисень потрапив у розпечене ядро реактора, спалахнула графітна оболонка. У повітря стався викид продуктів радіоактивного розпаду при температурі більше ніж 2000 градусів. Все це привело до утворення «радіоактивної хмари» на висоті 1200 метрів. Так в атмосферу потрапило більш 40-ка різних видів радіоактивних речовин, загальна радіоактивність яких складає мінімум 50 мільйонів кюрі. Ця радіоактивність прирівнюється до декількох сотен атомних бомб, що в свій час були скинуті на Хіросиму. Чорнобильська хмара розповзлася по всій північній частині Східної півкулі забруднюючі цілі регіони. Для прикладу майже 70% радіаційних опадів випало на території Білорусі.
Евакуація
Чорнобильська катастрофа змусила багато людей залишити свої домівки. Починаючи з 1986 року понад 230 тисяч осіб стали вимушеними переселенцями. Багатьом з них було дуже важко починати все з нуля. Повставало питання роботи, житла, а також поширювались захворювання викликані радіаційним ураженням. Багато переселенців залишалися соціально ізольованими та намагалися триматися «своїх», а в народі їх почали називати «чорнобильцями». Іноді новозбудовані багатоповерхівки повністю віддавали їм на заселення по «льотному» розподілу поза чергою, що не завжди позитивно сприймали інші громадяни, так як існував дефіцит на житло. Деякі люди цуралися їх, бо вважали їх заразними.
Замовчування
Про вибух на Чорнобильській АЕС радянська влада мовчала. Але в Європі зафіксували підвищений рівень радіації та почали вимагати пояснень у СРСР. Лише тоді почали з’являтися перші короткі повідомлення про так звану «пожежу на ЧАЕС». У відповідь на тривожну реакцію із Заходу на аномальне підвищення рівня радіактивного фону, уряд підкреслював чисто технічну сторону трагедії та запевняв, що оцінки її масштабів значно перебільшені. Перше офіційне повідомлення в СРСР зробили аж 28 квітня під тиском міжнародної спільноти, але і в ньому майже не повідомлялось про масштаби проблеми. Також на третю добу вперше про аварію повідомили по центральному телебаченню в вечірній телепрограмі «Время», а наступного дня короткі повідомлення почали з’являтися на шпальтах газет. Такі повідомлення були дуже поверхневі та не розкривали масштаби катастрофи. Для прикладу, у газеті «Комсомольськая правда» №104, від 4 травня 1986р.в стилі радянської пропаганди на першій сторінці розміщувалися статті про значні досягнення радянського народу в різних сферах життя, навіть було виділено маленьке місце для замітки під назвою «Посещение района Чернобыльской атомной станции», де з великою пошаною були перераховані всі члени Політбюро ЦК КПРС, які відвідали ЧАЕС та перевірили прийняті міри щодо нормалізації ситуації. Їх цікавило питання організації побуту, торгівлі, медичних послуг, а також робота навчальних та дошкільних закладів району. І жодного слова про радіаційну небезпеку, про масштаб катастрофи, про людські втрати.
Склалось враження, що загрози немає, а проблема локальна. Газети рясніли публікаціями про антирадянські наміри європейських держав «муссируются небылицы о тысячах погибших, о панике среди населения…», «Не в радиации здесь дело, а в антисоветизме…», «очередная разнузданная антисоветская кампания…». Брехня покривала брехню. Адже владна верхівка чудово знала про те, що відбувається, які є загрози, але відтягнула рішення про евакуацію.
Влада свідомо піддавала людей небезпечному впливу радіації. Таким чином по всій території СРСР проходили першотравневі демонстрації з нагоди Дня солідарності трудящих, хоча в Києві та інших містах радіаційний фон перевищував норму в 60-200 разів. Люди проводили травневі свята на відкритому повітрі, тим самим наражаючи себе та свої родини на смертельну небезпеку. Працювали зони відпочинку та дитячі атракціони в парках. Для партії було важливо показати, що діючий режим є сильним та непереможним, що «комунізм завжди з нами», а життя людей, які брали участь у цьому не цінувалося.
Аналізуючи ЗМІ того часу, розумієш, наскільки влада замовчувала інформацію про реальні наслідки вибуху реактора, як постійно подавала евакуйованим мешканцям «зони» надію на швидке повернення до своїх домівок і нормального життя, такого, яким воно було до катастрофи. Як розповідала про чудову посівну компанію уражених територій.
Майже всі репортажі з Чорнобиля були зразково-показові. Улюбленим сюжетом було життя ліквідаторів, яке у вільний від роботи час обов’язково показували безпечним: перегляд кінофільмів, гра на фортепіано чи в шахи, волейбол. Про хвороби, смертельну небезпеку героїв майже не згадували.
Усі звіти, матеріали розслідування аварії, документи і карти забруднених територій були засекречені, навіть використання дозиметрів переслідувалося законом.
Пам’ять
Чорнобиль – це страшний, повчальний урок для всього людства, який змушує замислитися над мірою відповідальності влади перед народом за рішення, які вона приймає. Адже питання, які виникли ще в часи Чорнобильської катастрофи, і досі залишаються без відповіді…
У Шепетівці проживало 373 «чорнобильці».
З них: людей з інвалідністю – 30,
Учасників ліквідації наслідків катастрофи – 278,
Евакуйованих із зони ураження – 22,
Переселених згодом – 43.
Дітей, що постраждали – 195.
З них: з інвалідністю – 4.
Сімей, які втратили годувальника -10.
Марія Юзлова, заступник директора «Музею пропаганди»
|
