Лише 23 роки життя відміряла доля Гаврилюку Сергію Євгеновичу, уродженцю с.Червоний Цвіт Шепетівського району.
Він народився 15 червня 1991 році у селянській родині. Мама Оксана Леонідівна згадує: «Ріс Сергійко дуже працьовитим, слухняним, не цурався ніякої сільської роботи, був моїм безвідмовним помічником у всьому. Працював на городі, пас корову, заготовляли в лісі дрова. Навколо нашого села красиві ліси. Він дуже любив природу. Грибна пора була для нього найцікавіша, а ще з друзями бігали ловити рибу. Ми маємо коня Грома, він і зараз нагадує мені, як малий Сергій їздив на коні, як Гром розумів і слухав сина. Мав багато друзів, був товариським, займався спортом. Перед моїми очима Сергій живий. Я все чекаю сина, він приходить до мене в сни усміхненим».
У 2008 році Сергій закінчив НВК с.Городнявки. Із спогадів директора Городнявського НВК В.Крупник : «Сергій дуже любив спорт, їздив на різні змагання і перемагав. Його цікавило все, із задоволенням відвідував заняття гуртків, однокласники любили і поважали хлопця за відвертість, чесність, простоту. Він був добрим і щирим, сильним і фізично досконалим, та ніколи не хизувався цим, завжди захищав слабших і молодших школярів». Сергій мріяв бути військовим, гартував себе для служби в армії. Строкову службу проходив на Чернігівщині. Після завершення служби підписав контракт для продовження служби у Збройних Силах України. Військова доля закинула його у 30-ту окрему Новоград-Волинську механізовану бригаду 8-го армійського корпусу. Був старшим солдатом, старшим стрільцем. Він гордився тим, що став військовим. Вчителі згадують як красивий юнак у військовій формі приходив до школи, розповідав про свою професію. Він належав до тієї частини молоді, яка вважає, що для чоловіка велика честь - захищати Батьківщину.
Мужній і сміливий воїн з перших днів був відправлений у зону АТО для виконання військового обов’язку. 27 липня під час бою біля с.Петрівці Шахтарського району Донецької області пострілом з ручного протитанкового гранатомета було підбито БМП, на якому їхав Сергій Гаврилюк. Після бою Сергія не було знайдено ні серед поранених, ні серед мертвих. Мама не захоронила сина в рідній землі. Перебував солдат у списках зниклих безвісті. 3 вересня 2014 року рештки воїна (за словами командира – це Гаврилюк С. ) пошуковці місії «Евакуація-200» привезли до Дніпра, де був похований 23 вересня, як невпізнаний захисник, на Краснопільському кладовищі. Результати ДНК не дали підтвердження цьому. А 16 листопада 2014 року у списках полонених серед 703 українських полонених було прізвище Гаврилюка С.Є.
Указом Президента України від 15 травня 2015 року солдата Гаврилюка Сергія Євгеновича, « за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджено орденом «За мужність» III ступеня(посмертно)
Мамі вручено медаль «Трудова слава» ІІ ступеня, яким бригада нагородила Гаврилюка С. А мама вірить, що син живий і обов’язковоповернеться в рідну домівку. У селі Городнявка, на фасаді НВК, відкрито меморіальну дошку, увічнено пам’ять випускника школи і в шкільному музеї.
На початку статті я написала, що доля відміряла Сергію лише 23 роки… Хай доля усміхнеться до нього, станеться чудо і син живим повернеться до мами…
Як би не повернулось життя, солдат Сергій Гаврилюк з честю виконав військовий обов’язок захисника України.
|
