5 лютого - день пам'яті героя АТО, молодшого сержанта Біленького Андрія Михайловича.
У цей день йому виповнилося б 37 років...
В останній свій день народження він перебував на фронті, службу проходив у 53-й механізованій бригаді. Йому було лише 33 роки...
Бійці бригади чекали на погрузку в ешелони - після бойових дій їх виводили із зони АТО. Горіло багаття, побратими говорили побажання Андрію. Всі мріяли про мир, про перемогу. Андрію згадувались рідні, донечка. Хотілося до дому, але...
Із спогадів побратимів: «…оптиміст, життєлюб, справжній друг, на якого завжди можна покластися, відгукувався на прохання всіх, прагнув забезпечити особовий склад всім необхідним, любив правду.. виїжджав з усіма на бойові завдання…».
Йому судилась гірка доля
Сади цвітуть і сонечко кружля,
І вісь Землі все крутиться незмінно.
Та терпить біль зажурена земля,
І тільки час летить собі невпинно.
Цей невблаганний і тривожний час
Комусь з синів ворожить злую долю.
Ще довго світ яснітиме без нас,
А матері сивітимуть від болю.
Комусь судилась доля... Ой, гірка!
І тут даремно вже шукать причину.
Тремтить у батька сивого рука,
А мати бідна втратила дитину.
Уже конвалія чарівна відцвіла,
Вишнева гілка ніжно розквітає.
-Загинув татко! - каменем слова...
Маринці мама косу заплітає.
Стиснуло серце від раптових сліз:
-Татусю, як далеко я від тебе!
Ти пам’ятаєш, рибки як привіз?
А очі доні наче синє небо.
-А пам’ятаєш стежку до ріки,
Де ми з тобою, рідненький, ходили?
Там залишились ще твої сліди.
А скільки тоді риби наловили!..
А мама тужить і погано спить -
Не швидко заживають в серці рани.
В бабусі бідне серденько болить,
А очі в них заплакані на ранок.
Дідусь хворіє... зовсім сивий став,
І сивина насіялась так рясно.
Колись за нас, татусю, завжди дбав...
І затуманився дитинки погляд ясний.
Немов кришталь Мариночки сльоза,
Коштовніша всіх найдорожчих перлів.
-Татусю, любий, тільки не щезай!
Поговори зі мною... – все завмерло.
Від цвіту вишень світ весь забілів.
З небес лунали тихі передзвони.
Чекали рідні сина на землі,
А десь лунали Великодні дзвони.
Біда закрила рідним білий світ,
Андрій до них живим вернутись марив.
Встеляв дорогу геть зів’ялий цвіт...
Жаль, не судилось їм прожити в парі.
Віра Кухарук
|
