МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Схилімо голови в глибокій пошані перед світлою пам'яттю нашого земляка, лейтенанта Свінціцького Максима Олександровича, заступника начальника польового вузла зв’язку з озброєння 44-ї окремої артилерійської бригади, який 15 березня 2018 року загинув під час другої ротації у зону проведення АТО.

Посмертно нагороджений медаллю «За жертовність і любов до України».

Максим був єдиною дитиною у родині Олександра та Людмили Свінціцьких. Народився 1 серпня 1995 року у місті Полонному.

З дитинства мріяв стати військовим, тож після закінчення школи вступив до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут.

Влітку 2017 року отримав диплом магістра та омріяні погони лейтенанта. Відхиливши пропозицію, залишитися у Києві для проходження подальшої військової служби, Максим обирає 44-у окрему артилерійську бригаду, що дислокується у місті Тернополі. А через два місяці молодого офіцера направили в зону проведення АТО.

Чотири місяці лейтенант Свінціцький провів на передовій: Лисичанськ, Трьохізбенка, Попасна, Троїцьке… про пережите та побачене на війні не розповість, нажаль, уже нікому…

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!

Єдиний син і золота дитина

У матері щасливої росла.

А потім нелюди убили її сина…

Чого ж ти, Господи, спасіння не послав?

Чом не зберіг цю дорогу дитину?

Як їй у світі без синочка жити?

Якби відчула цю страшну хвилину,

Молитвою зуміла б захистити.

А нині біль розтяв нещасній груди,

І вирвав їй живцем гаряче серце.

Перед очима ледь припухлі губи,

Очей ясних і чистих два джерельця.

Ставний, високий і постава горда…

О, Господи, ну як могло так статись,

Щоби життя загасла вмить лампада?

Приїхали всі друзі попрощатись,

В скорботі, з болем в серці вся родина

Схилилась перед її мертвим сином.

У квітах потопала домовина…

А навесні проріс синок люпином,

Який яснів, всміхаючись до сонця,

Тягнувся вверх, до ніг її тулився.

Не забували вірні друзі хлопця,

А він нараз дощем на них пролився.

Не спить матуся… терпнуть руки-ноги,

Нещасній біль давно ятрить серденько.

Ще трішки і люпин біля дороги

Знов заясніє усмішкою: Ненько,

Прошу, не плач і не сумуй за мною.

Хіба не бачиш? Я прийшов до тебе.

Щороку проростатиму весною,

Візьму яскраву фарбу я у неба,

А сил для росту дасть мені земелька.

Розкрию очі ясні на світанку,

Послухаю, як у гаю зозулька

Кує роки комусь безперестанку.

Мені роки кувати вже не треба,

Бо я, матусю, сам їх не рахую.

Я біля Бога,.. просто житель неба,

І землю прикрашаю пресвятую.

Я бачу все, що на землі твориться,

Війну страшну в якій вкраїнці гинуть.

Поглянь у небо – вдалині іскриться

Стяг Перемоги. Орки в безвість кануть.

І згине зло! У бункері Іуда

Останні дні і ночі доживає.

Брехню огидну переможе правда,

Свята водиця нечисть позмиває.

Так буде, мамо! Вір мені, рідненька!

Люблю тебе й ніколи не покину.

Ти не сумуй, не рви собі серденька,

Я повернусь на небо й там спочину.

Віра Кухарук