МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Першого липня – сумна шоста річниця загибелі нашого земляка, десантника 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Давидова Ярослава Олеговича. Шість років суму та нестерпного болю для рідних, шість років світлої, доброї пам’яті. Ярославу назавжди лише двадцять, він назавжди залишиться молодим, красивим. Його життєва дорога надзвичайно коротка…

Навчався Ярослав у Шепетівському НВК №3. Перша вчителька Ніна Миколаївна Терехівська згадує… «Чорноокий красивий хлопчик, завжди спокійний, сором’язливий, дуже скромний. Любив малювати, захоплювався технікою…» Класний керівник Олена Леонідівна Звенигородська підкреслює: «Ярослав був відповідальний, надзвичайно комунікабельний, красивий, фізично сильний, багато займався спортом.» Однокласники Ярослава теж поважали за його товариський характер, захоплювалися його силою волі, адже він дуже багато займався спортом, опановував карате.

Після закінчення дев’яти класів хлопець вступає до Шепетівського Профліцею, роки навчання в якому (2010-2013рр.) дали спеціальність «слюсар-ремонтник, електрозварювальник». Викладачі згадують його спокійну вдачу, сумлінне ставлення до виконання обов’язків, наполегливість в освоєнні обраної професії. Однак, в душі юнак завжди мріяв стати військовим. І хоч як мама його не відмовляла від цього наміру – він самостійно йде у військкомат, де його приймають на контрактну військову службу. Не просто на службу, а на службу в десантних військах.

Потрапити в десантні війська було дуже непросто – перевірялася фізична підготовка, практичні життєві навики, розумовий розвиток. Всі етапи Ярослав пройшов успішно, пишався, що мрія його збулася. Він став десантником 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка дислокувалася у Львові. У вересні 2013-го юнак їде у Львів, а вже 11 жовтня приймає присягу. Мама їздила на цю урочисту подію в житті сина. Світлана Романівна згадує: «Я була вражена друзями Ярослава. Це були особливі хлопці, всі високі, вродливі, веселі, ввічливі. Я заспокоїлася, коли побачила таку дружну військову сім’ю. Ярослав ніколи не скаржився, хоч як непросто було здобувати ази військового життя. О п’ятій ранку підйом, далі – 8-10 кілометрів бігу, сніданок, а далі – заняття, заняття… Ярослав успішно займався і на полігоні, і на заняттях. Вже в січні 2014-го року стрибав з парашутом. Радості не було меж…» Ці щасливі моменти із життя Ярослава передають світлини, які мама передала в музей – як він приймає присягу, як складає парашут…

Розмірений ритм військового життя десантників порушили події на Сході України. Восьмого березня бригаду вивели зі Львова на полігон, а незабаром відправили на Схід. З квітня 2014-го року десантники беруть участь у боях. Збереглася фотографія Ярослава у військовій формі, з автоматом. Він відразу постаршав. Рота Ярослава потрапляє на восьмий блокпост під Слов’янськом – пекельний блокпост, найбільш небезпечний, який постійно атакують бойовики, обстрілюють із мінометів. Боєць успішно виконує бойові завдання, він – майстер-номер бойової обслуги.

18 червня Ярослава, як кращого десантника, показували по СТБ, а 1 липня куля ворожого снайпера назавжди обірвала молоде життя. На місці загибелі Ярослава Давидова встановлено пам’ятний знак, цвітуть квіти, та не цвіте молоде життя…
Десантник Ярослав Олегович Давидов нагороджений орденом «За Мужність» III-го ступеня, медаллю «За визволення Слов’янська». Із 80-ї бригади, на прохання музею, надіслали прапор бригади, захисний шолом парашутиста, книгу «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту». Ці речі стали експонатами експозиції, присвяченої пам’яті нашого героїчного земляка Ярослава Давидова.

Науковий співробітник Музею пропаганди
Лідія Юхимович