МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Упродовж тривалої історії українського національно-визвольного руху, боротьби за незалежність, військо та армія були головними чинниками розвитку нашої держави. В усі часи, від княжої доби до сучасних кіборгів, військові сповнювали свою історичну місію. У листопаді відзначаємо 102-гу річницю створення ЗУНР, в якій цю місію було покладено на вояків УГА (Української Галицької Армії). Пізніше її взяли на себе бійці УПА (Української Повстанської Арміі), а в нинішньому часі - бійці добровольчих батальйонів та Збройних Сил України.

І в минулий, і в нинішній час, поміж ними і разом з ними завжди були поруч особливі люди - військові капелани. Вони були і першими учителями, і першими волонтерами, і першими медиками; їхня роль та значення в побудові нашої держави, в усвідомленні українцями своєї ідентичності, у збереженні культурних традицій та морального здоров’я наших бійців протягом століть - неоціненна. Вони зажди поруч, але як часто ми помічаємо і дякуємо їм за це? Чи знаємо ми, хто з наших священників обрав собі цю нелегку місію? Адже за кожною віхою історії, стоїть жива людина. З цими людьми, які творили і творять нашу історію і Україну, ми і хочемо познайомити широкий загал.

Військове капеланство, як суспільно-релігійна інституція, є насправді далеко не новим явищем, ні в світі загалом, ні для українців зокрема.

Однак, за часів радянського тоталітарного маніпулювання історією, національною памяттю та самосвідомістю, відомості про неї зберігали лише причетні - священники, повстанці, пластуни, їх родина та друзі. З масової ж свідомості ці знання всіляко намагалися стерти з двох основних причин - боротьба з релігією та “буржуазним націоналізмом”, тобто самоідентичністю українського народу. Початок війни на Сході України повернув зі свідомості українців багато, здавалося б, назавжди втрачених архетипів поведінки, зокрема інституції військового капеланства.

Історія душпастирського служіння військових капеланів сягає середини 4 століття від Р.Х. і повязана із постаттю Святого Мартіна або Мартіна Турського. Це римський офіцер, християнський священник, єпископ м.Тур. Народився 317 року, в римській провінціїї Паннонія. Його батько був римським легіонером, військовим трибуном і переконаним язичником. В зв’язку із службою батька родина переїздить до італійської Павії, де Мартін знайомиться із місцевими християнами і зацікавлюється вченням Христа. Однак, відповідно до імперського наказу, як син військового ветерана, Мартін у 15-річному віці стає легіонером римської армії, офіцером кінноти. Подібно до свого сучасника, Антонія Великого, вів особисте моральне життя, допомагав тим, хто потребував цього, чим неабияк дивував оточуючих та знайомих.

Щодо заснування капеланства, то зі святим Мартіном пов’язана така легенда. Перебуваючи у гарнізоні Ам’єну, у люту зиму 338 року, Мартіну трапився на очі жебрак, що потерпав від морозу. Не вагаючись, офіцер знімає свого військового плаща - каппу (лат. cappa) - і накриває частиною плаща невідомого жебрака. Тої ж ночі, уві сні, прийшов Христос і сказав супроводжуючим його ангелам: “Дивіться, мене Мартін одягнув!” Коли у 339 році Мартін охрестився і хотів залишити військо, командир не захотів його відпустити і тоді Мартін, щоб не порушувати даної колись присяги, попросив пустити його без зброї серед війська, з молитвою і проповідями. Після звільнення зі служби, заснував перший пустинський монастир Лігуже біля Пуатьє. Довгий час уникав рукоположення у священницький сан, віддаючи перевагу чернецтву і практикуванням екзорцизму. Святий Мартін є одним із найбільш шанованих святих у католицькому світі взагалі, та у франко-германському регіоні зокрема. Його мощі та особисті речі стали державними святинями, на його честь зводилися храми, його житіє стало зразком для всієї агіографічної літератури. В Україні святий Мартін Турський вшановувався як патрон окремих міст, про що свідчать його зображення на старовинних гербах міст Мукачева (герб наданий 1376 р.) і Полонного (герб відомий з 1766 р.).

З часом для другої половини плаща св. Мартіна було створено маленький похідний храм, яку назвали капеллою (в укр.мов.варіанті - каплиця, від назви плаща - каппа), а священника, який там служив - капеланом.

Із прийняттям імператором Костянтином І християнства як офіційної релігії, у кожному легіоні Римської імперії був окремий намет - похідна церква - із християнським священником. У 742-43 рр., у м. Регенсбурзі (Німеччина) на першому східно-франкському соборі, було ухвалено рішення про участь священиків у військовій службі із застереженням про заборону носіння ними зброї і безпосередньої участі в бойових діях. З того часу капелани є у більшості армій світу, а їх правовий статус закріплений у внутрішньодержавних й у міжнародних законах.

Науковий співробітник музею Юлія Ліпська