МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Визначну роль у політичному та громадському житті України в роки революції 1917-1921 рр. відіграв Валентин Садовський, перший міністр юстиції уряду Центральної Ради. Після довгих років забуття дослідники гідно оцінили його вклад у розробку ключових документів Генерального секретаріату і Центральної Ради, розвиток судової системи, напрацювання з історичної географії, демографічної географії.

Валентин Садовський був визначним українським державним, громадсько-політичним діячем (один із засновників Української Центральної Ради, перший генеральний секретар судових справ у Генеральному секретаріаті (1917 р.), перший міністр юстиції в першому уряді Української Народної Республіки (1918 р.), міністр праці УНР (1920–1921 рр.), учений-економіст, соціолог, економіко-географ, представник інтелігенції еміграційного польсько-чехо-словацького середовища.

Ім’я В.В.Садовського, в силу специфіки його громадської, політичної, наукової діяльності, державницької політики та приналежності до еміграційно-націоналістичного табору, було приречене на 70 років забуття в УРСР і лише в липні 1993 р. він був реабілітований вже в незалежній Україні. Якщо не враховувати відомостей з характеристики наукової роботи за межами України в “Українській еміграції” С.Наріжного, інших праць, що побачили світ за межами України, можна констатувати про майже повне забуття В.Садовського на батьківщині.

Народився він 1886 року в с. Пліщин Старокостянтинівського повіту Волинської губернії (нині Шепетівський р-н Хмельницької обл.) у родині священика. Освіту здобув в Острозькій гімназії, на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира (1909), потім – на економічному факультеті Петербурзького університету. Вже під час навчання проявив свою активність: був одним із організаторів студентських громад в Петербурзі; входив до складу керівних органів студентських організацій (інформаційного бюро та Головної ради), співпрацював із часописом «Український студент». У Петербурзі вступив до місцевої організації УСДРП, у 1914–1915 рр. викладав на місцевих українських таємних університетських курсах, провадив агітацію серед військових. Після закінчення університету (1913) працював товаришем присяжного повіреного, а у 1915 р. переїхав до м. Києва, де зайнявся адвокатською практикою.

Українська революція не залишила В.Садовського байдужим. Він був серед членів-засновників Центральної Ради, яка 13 березня 1917 р. запросила його до комісії для складання відозв, а через два дні рекомендувала представником Звенигородського повіту у Київському губернському комітеті Ради об’єднаних громадських організацій. На Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.) В.Садовський виголосив доповідь “Про територію автономної України”. У першому складі Генерального Секретаріату В.Садовський, будучи наймолодшим його учасником (вік – 31 р.), обійняв посаду генерального секретаря судових справ (червень-серпень 1917 р.), а також за відсутності голови Генерального Секретаріату виконував його обов’язки. На дане секретарство покладалося завдання негайно розпочати відновлення і творення українського права «на підставі даних науки та життєвого досвіду», впровадження судочинства українською мовою, відповідно до «прагнень революційної демократії» і «колективної волі свідомого народу», а також «підготовка судових інстанцій на Україні до тих форм і до того стану, в якому вони мають бути в автономній Україні».

Після видання у серпні 1917 року московським урядом «Тимчасової інструкції для Генерального секретаріату» і обмеження кількості генеральних секретарств, В.Садовський працював радником в українському уряді.

Після зміни кабінету залишався членом ради Генерального секретарства (Міністерства) судових справ. Як член Малої Ради, брав участь у прийнятті IV Універсалу, обговоренні Берестейського мирного договору, входив до економічної парламентської комісії, яка вивчала економічний аспект договору.

Після гетьманського перевороту його було запрошено до політичної комісії української делегації на переговорах з більшовицькою Росією. Одночасно викладав на курсах українознавства та позашкільної освіти, входив до складу опозиційної гетьманському урядові організації – Українського національного союзу. За Директорії УНР був призначений міністром праці, і на цій посаді залишався в декількох кабінетах протягом 1920–1921 рр. Після поразки Української революції емігрував до Чехословаччини, викладав в Українській господарській академії в м. Подєбрадах, член Наукового товариства ім. Т.Шевченка та Українського наукового інституту у м. Варшаві. В.В.Садовський – автор численних наукових праць із економічної географії, демографії, національної політики ВКП(б).

Професор В.Садовський був автором численних наукових праць з економіки, економічної географії, демографії, національної політики. Найбільш вагомими серед них є наступні роботи: «Нарис економічної географії України» (1920), «Проблеми індустріалізації у народному господарстві» (1929), «Районізація України» (1931), «Сучасні проблеми економіки України» (у співавторстві) (1931), «Праця в УРСР» (1932), «З підсумків колонізаційної політики в СРСР» (1936).

Вчений плідно співпрацював з різними видавництвами, друкував свої статті у часописі «Прометей», що виходив у Парижі французькою мовою та був «органом оборони інтересів Кавказу, України та Туркестану». Він обирався дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка (1935), членом Українського наукового інституту у Варшаві.

Достеменно не відомо, чому В.Садовський, хоча йому і радили близькі, не залишив Прагу до приходу більшовиків і не вирушив далі, у Німеччину, як зробили багато інших емігрантів. Такі слова могли б частково пояснити його позицію: «…я не вірю, що закордоном в теперішній кон’юнктурі буде можлива національна українська робота, а спасати лише своє життя для мене замала ціль». До Німеччини не їхав також і через особисті причини, пов’язані з дружиною, а щодо більшовиків, хоч і не мав великої віри та ілюзій, проте сподівався на їх поміркованість на територіях європейських держав, що «при новому укладі сил большевики не можуть собі позволити розпаношуватись так у Європі, як це роблять вдома».

Сподівання Валентина Васильовича не виправдались. Після капітуляції Німеччини, 12 травня 1945 року військова контррозвідка Першого Українського фронту “на підставі матеріалів, які надійшли від громадян м. Праги” заарештувала професора Українського вільного університету Валентина Садовського. Колишньому міністру юстиції уряду УНР інкримінували роботу, ворожу СРСР – друк антирадянських творів та «надання будь-яким способом допомоги тій частині міжнародної буржуазії, яка, не визнаючи рівноправність комуністичної системи, що приходить на зміну системі капіталістичній, прагне до її повалення» (ст. 58 п.4 Кримінального кодексу СРСР), що передбачало 10 років ув'язнення або навіть розстріл.

Через рік перебування В.Садовського у в’язниці його мало б хто впізнав: «зовсім старий, беззубий дід з опухлими ногами і в лахміттях». Слідство завершилось 27 лютого 1946 року. Після винесення обвинувального вироку 2 березня 1946 року (засудження за антирадянську діяльність), справу передали до військового трибуналу Київської області: її слухали на закритому судовому засідання без участі обвинувачення та захисту і без виклику свідків. Як результат – вирок – 10 років позбавлення волі без конфіскації майна. Спроба В.Садовським оскаржити рішення суду була невдалою. 3 травня1946 р. його перевели до нового місця ув’язнення, де він і помер 24 листопада 1947 р.

Реабілітаційні заходи з відновлення чесного імені професора розпочалися лише в листопаді 1989 року, а затверджено реабілітаційний висновок було уже в роки незалежної України, у 1993 році, «в зв’язку з відсутністю сукупності доказів притягнення до кримінальної відповідальності».

Важливий внесок В.Садовського не лише в політичне життя України, а й в науку. Його наукові праці присвячені актуальним проблемам демографії, економіки, економічної географії світу і України та соціології.

Серед праць Валентина Васильовича з демографічної географії можна виділити такі як «Північно-західна Україна в світлі статистики» (Львів, 1924), «Людність західноукраїнських земель по польському перепису 30 вересня 1921 року» (Львів, 1927), «Українці поза межами УССР на основі перепису 1926 р.» (Варшава, 1931), «Огляд літератури про українську демографію» (Варшава,1931). Демографічні праці В. Садовського йшли в руслі розв'язання актуальних національно-політичних і наукових проблем того часу. Однак вони потребують наукового осмислення і на сучасному етапі.