МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Нещодавно Хмельниччина долучилася до всеукраїнського культурно-освітнього марафону #Наша_незалежність, присвяченого 30-й річниці незалежності України, у рамках якого публікуються матеріали про визначні події та постаті, знакові для становлення української незалежності.

100 років тому на теренах України відбулися події, які в історії нашої держави отримали назву Українська революція 1917 – 1921 рр. Про її визначних людей, зокрема Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюру, Євгена Коновальця українці знають, але, на жаль, ще багато імен героїв Української революції лишаються забутими. Героїв, які століття тому, на протязі п’яти років, боронили незалежність нашої країни.

Героєм цієї статті буде один з найкращих кавалеристів армії УНР, сотник Франц Якович Борис.

Народився чоловік 16 липня 1896 року в м. Станіслав (зараз – Івано-Франківськ), у заможній родині. Батько мав власну кузню. В сім’ї виховувалося п’ятеро дітей – Франц, Йосиф, Маріян, Софія і Стефанія. Батько Яків та брат Йосиф пізніше були вояками Українських січових стрільців. Сестра Софія – вчителювала. Під час навчання в українській гімназії, Франц вступає до Українського Пласту, який розпочав свою діяльність в 1912-1914 рр. Згодом стає членом окружної пластової ради 4 Дністровського округу під псевдонімом «Читаренко». Після закінчення Станіславської гімназії Франца Бориса призвали до лав австрійської армії. Майже одночасно, в серпні 1914 року вступає до Легіону Січових стрільців. Тоді ж до нього записуються його батько та брат Йосиф. В австро-угорській армії мав звання фендрик (прапорщик).

В одній з сутичок з російськими підрозділами потрапляє в полон. У 1917 році Франц звільняється з полону та переїжджає до Києва. У січні 1918 року чоловік поповнює лави Галицько-Буковинського куреня Українських Січових стрільців. Згодом курінь перейменували на перший курінь УСС. Командантом куреня був Євген Коновалець. У березні 1918 року Ф. Бориса призначають командиром кінної розвідки 1 полку Січових стрільців. Склад її був невеликий – всього 50 шабель. Після гетьманського перевороту 1 полк розформовують. Франц Якович залишається в Києві. Згодом, разом Миколою Загаєвичем, Іваном Рогульським та іншими переїжджає до Фастова та поповнює лави другого Запорізького полку. Командир запорожців, Петро Болбочан, позитивно відносився до Січових стрільців.

23 серпня 1918 року гетьман Павло Скоропадський видав наказ про формування Окремого Загону Січових Стрільців. За цим наказом у загоні було сформовано кінну розвідку (80 шабель) на чолі з Францом Борисом. У жовтні – листопаді 1918 року січовики вирішили підтримати Директорію. Після повалення гетьманського режиму Франц Якович призначений командиром кінного дивізіону Січових стрільців 1-ї Січової дивізії військ Директорії. Дивізіон нараховував близько 200 шабель.

Пізніше Франц Якович приймав участь у боях в районі Шепетівки. Про них детально описує начальник штабу Корпусу Січових Стрільців Марко Данилович Безручко, який безпосередньо розробляв план оборони м. Шепетівки від більшовицьких військ.

Ось, що він пише у своїх спогадах про оборонні бої за м. Шепетівку:

«Наприкінці березня 1919 року полки Січових Стрільців після важких кровопролитних боїв з більшовиками за м. Бердичів відходять у район Шепетівки.

4-го квітня Штаб Армії УНР отримав відомості, що ворог розпочав наступ зі сторони Хмільника на Остропіль і Любар, в результаті чого ці населені пункти були захоплені. В свою чергу Штаб Корпусу Січових Стрільців вислав з Шепетівки кінний дивізіон Ф. Бориса на Гриців і Лабунь, щоб захопити ці населені пункти. З цих населених пунктів також планувалося проводити розвідку на Остропіль і Любар. Кінний дивізіон, виділивши одну сотню на Лабунь, більшістю сил захопив Гриців і надвечір 5-го квітня зайняв Коськів і Корпилівку.

Однак невдовзі з 5-го на 6-е квітня більшовицька піхота вигнала залогу січовиків з Грицева і захопила це містечко, а зранку продовжила наступ на Корпилівку. Зайнявши переправу більшовики примусили кінний дивізіон Січових Стрільців відійти в с. Саверці. 7-го квітня кінний дивізіон Ф. Бориса спробував відкинути ворога за р. Хомору, однак понісши втрати змушений відступити в с. Білопіль.

10 квітня частини Січових Стрільців були розміщені таким чином: кінний дивізіон Ф. Бориса в урочищі на південь від с. Кам’янки; 1-й піший полк обороняв південну околицю м. Шепетівки та ст. Шепетівка-Подільська; 3-й полк зайняв околиці с. Судилкова. В резерві перебувала сотня польової варти (жандармерія) та дільничні резерви – по куреню в кожному полку. Піші полки було підкріплено гарматними полками, по одному на кожен полк. Всі вище перелічені частини отримали завдання обороняти шепетівський вузол.

Сутички з перемінними успіхами з обох боків відбувалися до кінця квітня.

Кінний дивізіон Ф. Бориса було передислоковано до м. Лабунь і с. Новоселицю, де мали прикривати праве крило 3-го полку Січових Стрільців.

26 квітня кінний дивізіон під натиском піших і кінних частин ворога залишив Лабунь і відійшов на Коханівку й Каленичі.

Станом на 27-е квітня положення було таким: ворог захопив Остріг, Ізяслав, ст. Чотирбоки, Ремнівку, Медведівку, Ничпали (зараз Поляна). Обхоплюючи Корпус Січових Стрільців півколом, ворог загрожував остаточно відрізати його від бази постачання та від Північної Групи військ УНР, яка своїм правим крилом стояла у Гощі на Горині. З огляду на обставини Корпус Січових Стрільців почав часткову евакуацію зі

ст. Шепетівки.

1-го травня станція й місто Шепетівка цілий день були під обстрілом важких гармат. Січово-Стрілецька піхота героїчно билася, не відступаючи ані на крок назад. В цей день Корпусу Січових Стрільців вдалося утримати свої позиції.

Зранку 2-го травня ворог знову повів наступ на всьому фронті. 1-й полк Січових Стрільців час від часу переходячи у нетривалі контратаки, продовжував утримувати південну околицю Шепетівки і ст. Шепетівка-Подільська. 3-й полк Січових Стрільців, під ворожим натиском, почав відступати і закріпився на залізничному насипі Новоград-Волинський – станція Шепетівка-Подільська. В цей час більшовицьким військам вдалося захопити висоти на південь від м. Шепетівки, а також села Красносілку й містечко Судилків.

3-го травня під тиском більшовиків війська УНР відійшли на лінію Славута-Перемишль-Янушівка».

Після боїв за містечко Шепетівка, у середині липня 1919-го року кінний дивізіон перетворено у полк Українських Січових стрільців.

Полк мав два дивізіони, кожний по дві сотні та кулеметній сотні.

У командуванні полком Ф. Борис спирався на досвідчених і відважних старшин: Федора Грибовського, Івана Камінського, Петра Кухту, Сергія Бойка, Федора Мельника, Олександра Пащенка, Миколу Филиповича, Степана Іванця.

У жовтні 1919 року Франц захворів на тиф і кінним полком керував його помічник - сотник Сергій Байло.

З липня й до жовтня 1920-го Франц Борис виконував обов’язки командира 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР, згодом служив старшиною для доручень штабу 6-ї січової стрілецької дивізії під командуванням Марка Безручка. Пізніше чоловік емігрує до Чехословаччини, звідки у 1921 році переїжджає на Волинь. Через деякий час Франц разом з товаришем Квічкою їде у село Волосів, що на Станіславщині. Продовжує свою діяльність в Окружній Пластовій Раді 4 Дністровського округу, головував якою впродовж 1921-1927 pp. був професор Осип Левицький. Згодом Франц одружується з дочкою пана Заха, чеха за походженням, котрий мав тут маєток. За сприяння родин Борисів та Квічків у Волосові заклали великий сад, створили осередки товариств «Луг» та «Сокіл». А в 1935 році, за їхнім сприянням, побудували Народниній дім, де діяв волосівський народний театр.

З початком радянської окупації західноукраїнських земель, Франц Якович переїжджає до Польщі, у село Потурин, що на етнічній українській землі – Холмщині (зараз Люблінське воєводство). Тут його обирають волосним старостою. Але на превеликий жаль не зміг реалізувати свої плани, як керівник громади.

28 лютого 1943 року (за іншими даними 1944 року) Франца Бориса застрелили.

Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук