МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Нещодавно Хмельниччина долучилася до всеукраїнського культурно-освітнього марафону #Наша_незалежність, присвяченого 30-й річниці незалежності України, у рамках якого будуть публікуватися матеріали про визначні події та постаті, знакові для становлення української незалежності.

Марко Данилович Безручко – генерал-хорунжий армії УНР, голова штабу Корпусу Січових Січових Стрільців, начальник штабу Армії. Його життєвий шлях тісно пов’язаний з Шепетівкою. Саме завдяки вмілим тактичним плануванням оборони Шепетівського залізничного вузла у квітні 1919 року Марко Безручко зажив слави видатного тактика військового мистецтва.

Народився чоловік 31 жовтня 1883 року в містечку Великий Токмак (нині Токмак Запорізької області). Навчався у вчительській семінарії у Переяславі. Після її закінчення працював на освітянській ниві. Але не довго. Марко мріяв стати військовим. І ця мрія здійснилась. У 1908 році Марко Данилович закінчив Одеське піхотне училище. Після навчання його направляють у 106-й Уфімський полк, що у Вільно. Так розпочалася військова кар’єра майбутнього генерала. Згодом вступив до Миколаївської академії Генштабу у Петербурзі. Та навчанню перешкодила Перша світова війна. Марка Даниловича відкликають в полк, в якому він розпочинав свою військову справу. Брав участь у боях на німецькому фронті. В одному з боїв був поранений, отримав контузію.

Після лікування Марко Безручко проходив службу на різних посадах у штабі російської армії, дослужився до звання капітан.

Після Лютневої революції чоловік вирішив пов’язати свою долю з Україною. Марко Данилович приєднався до творення армії Української Народної Республіки. В березні 1918 року його призначають помічником начальника персонального відділу Головного управління Генштабу. З травня 1918-го він став помічником начальника, а з грудня того ж року – начальником оперативного відділу Генштабу Армії УНР. Згодом Марко Безручко перейшов на роботу безпосередньо у військо.

З березня 1919-го чоловіка призначають начальником штабу Окремої Запорізької бригади ім. Симона Петлюри, з квітня того ж року – начальником штабу корпусу Січових стрільців (командиром якого був Євген Коновалець). В цей час ідуть вперті оборонні бої за Шепетівку між військами УНР та більшовиками, про який Марко Данилович детально описав у своїй статті «Від Проскурова до Чорториї». Підсумовуючи результати цих боїв він зазначав: «Щодо самої оборони Шепетівки, то вона була проведена по-мистецьки. На мою думку, ліпше було б раніше залишити Шепетівку, відірватися від залізниць, прикритися річками Горинь і Вілія, вичекати підходу Запорізького Корпусу, перегрупуватися, й зі свіжими силами, повести наступ для опанування залізниці Проскурів-Шепетівка-Новгород Волинський. Оборона ж Шепетівки остільки виснажила Корпус Січових Стрільців, що ран своїх він майже до кінця вилікувати не зміг. Понесені були великі жертви, згинули найліпші люди, і тій організації, що намічалась, завдано сильний удар. Широке маневрування частинами й резервами (часто один день частини бились на одному відтинку, вночі перевозилися на другий), удатне перемішування всіх, що були до розпорядження, засобів, як бронепотягів і панцерників, широка особиста ініціятива начальників, особливо командира 1-го полку С.С., який часто приймав короткі й сильні випади для оборони своїх становищ. Це перший випадок, коли застосовано в Армії УНР. такий спосіб оборони. Використання всіх сил, включно до польової жандармерії. Слід ствердити надзвичайну стійкість частин, досконале кермування артилерією при обороні. Холоднокровність і правильний розрахунок Командування понад усяку похвалу. Останнє надто б’є в очі, коли глянути на ситуацію 27-го квітня. Не тратячи голови, Командування розміряно й обдумано провадило операцію в різних напрямках. Та обставина заспокоююче впливала на дух частин, і вони бились коло Шепетівки, не маючи ні тилу, ні крил, готові зустрінути ворога звідусіль. Корпус Січових Стрільців Шепетівки не втримав, але героїчна її оборона лишиться назавжди дорогою сторінкою в серці кожного Січового Стрільця, й спомини про бої тих днів завжди будитимуть у Стрільцях гордість і силу». Під час боїв за Шепетівку Марка Даниловича підвищують до звання полковника.

У грудні 1919 року Марко Безручко разом з іншими вояками опинився у таборі для інтернованих у Польщі. З січня 1920 року у Брест-Литовську почав організовувати, а згодом очолив 6-у Січову дивізію Армії УНР, яка брала участь спільно з польською армією у поході на Київ.

Після взяття Києва 9 травня відбувся парад на Хрещатику, на якому Марко Безручко стояв поряд із Симоном Петлюрою. Втім протрималися польсько-українські війська в столиці не довго. З червня 1920 року вони почали відступ. До серпня 1920 року дивізія під командування Марка Даниловича вела важкі бої під Ігнатполем, під Пергою, під Ковелем та Холмом. В бою під Замостям, польсько-українські війська під командуванням Марка Безручка здобули важливу перемогу над військами Першої кінної армії Семена Будьоного. Ця перемога фактично врятувала Польщу від поразки, а сам Безручко став в Польщі ледь не національним героєм.

На початку жовтня Безручко отримав звання генерал-хорунжого. 12 жовтня Польща підписала перемир’я із радянською Росією. Таким чином Армія УНР залишилася без союзника. Українські вояки, перейшовши Збруч, потрапили у табори для інтернованих.

Почався останній етап в житті Марка Безручка – польська еміграція. У Польщі він працював у Генштабі УНР, був членом Вищої військової ради та співробітником Військового міністерства. Також чоловік був співробітником Польського військово-картографічного інституту у Варшаві. А ще займався справою, яка була йому до душі: створив і очолив Українське військово-історичне товариство (1931-1935 роки), видавав військово-історичну мемуарну збірку «За державність», писав власні спогади. Водночас, як згадують ті, хто знав Безручка, це був «скромний поважний вояк, ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво».

Під час гучного святкування 20-річчя відродження Польської держави польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом «Vіrtutі Міlіtarі», проте той прийняти його відмовився. «Я воював за Україну, а не за Польщу» — заявив бойовий генерал.

Після початку Другої світової війни Безручко у листопаді 1940 року замінив померлого Володимира Сальського на посаді міністра військових справ УНР. В окупованій Варшаві це звання було лише формальним, але Безручко вважав, що у державі повинна зберігатися спадкоємність. Життя під окупацією було для нього, певно, дуже нелегким. Помер він 10 лютого 1944 року за нез’ясованих обставин. На 61 році життя згасло життя талановитого штабіста та стратега, великого патріота України Марка Безручка. Похований у православній частині цвинтаря «Воля» на західному березі Вісли, поруч із іншими вояками, які боролися за незалежність України.

Іменем Безручка названі вулиці і проспекти у Вінниці, Києві, Рівному, кільце у Вроцлаві, сквери у Варшаві і Гданську. Можливо, скоро з’явиться така вулиця й у Шепетівці, в якій проявилися його тактичні здібності.

Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук