МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Історія починається в родині. Пам’ять кожної людини є унікальною і містить у собі історичну пам’ять щодо подій минувшини, сповнена почуттів, переживань, відбиває сприйняття та ставлення до світу. Усна історія, як засіб отримання інформації про історичне минуле відомий давно. Як науковий напрям в історії, усний збір інформації почав інтенсивно розвиватися в другій половині ХХ століття. Сьогодні під “усною історією” розуміється наукова дисципліна, що володіє власним методом дослідження – інтерв’ю, за допомогою якого здійснюється фіксування суб’єктивного знання окремої людської особистості про епоху, в якій вона жила. Сутністю цього дослідницького напрямку є запис усного оповідання очевидців тих чи інших подій, спогадів на задану тему або про якийсь життєвий період. Усна історія дозволяє зберегти свідчення безпосередніх учасників історичних подій, ”маленьких людей”, які в офіційних джерелах фігурують лише як статистичні одиниці, а часто і взагалі забуті. Завдяки усній історії, минуле постає через світогляд рядових учасників історичного процесу.

Історія довжиною в життя...

Жіноча історія донедавна залишалась в тіні чоловічої. Поки останні приймали і втілювали у життя найважливі рішення, поруч з ними фактично непомітно вибудовувала свій приватний простір жінка. Дочка, сестра, дружина, мама, бабуся – це невичерпний перелік соціальних ролей жіноцтва. З огляду на це їхні історії є не менш важливими у вивченні людської життєдіяльності.

Однією із таких є історія Стецюк Олександри Тихонівни. Нещодавно вона відзначила свій 90-річний ювілей. І досі сама читає молитовник...

Народилася Олександра Тихонівна 13 грудня 1930 року у с. Пашуки Шепетівського району. Через рік арештували та вислали до Сибіру її батька. Через два роки вона, двоє братів та мама пережили Голодомор (щоправда брати не пережили, на жаль, війну), а коли їй було одинадцять – у їхній з мамою хаті квартирувались німці.

Пам’ятає як сьогодні, що деякі односельчани, зокрема її рідний дядько, брат батька намагався вислужитись перед окупантами. Одного разу, незважаючи навіть на родинні зв’язки, замахнувся в неї палицею, щоб провчити за невинний дитячий вчинок. Хоча, за словами Олександри Тихонівни, саме їхні родичі допомогли їй з матір’ю пережити два Голодомори.

Про період німецької окупації говорить, що «німці не були поганими» щодо неї та мами, а, навпаки, часто пригощали їх солодкими гостинцями, які солдатам присилали з Німеччини. Оповідає пані Олександра також про випадок, коли завдяки попередженню німця, який квартирувався у їхньому домі, вдалось вберегти життя молодому сусідському парубку. Тоді нацисти розстріляли десятеро місцевих чоловіків і хлопців за звинуваченням у партизанській війні.

Під час відступу німецької армії та просуненням фронту на схід Олександра Тихонівна разом із односельчанами була евакуйована до Красилова. Пізніше з приходом Червоної армії повернулись до села, аби відбудовувати рідну домівку.

Через декілька років після війни не стало мами. Майже десять років пані Олександра прожила одна. У 1958 році вийшла заміж та переїхала у Шепетівку, де протягом п’яти років тривало її «сімейне щастя». У цьому шлюбі Олександра Тихонівна народила двоє дітей – Ростислава та Ігоря. Після їх народження влаштувалась на роботу в «Шепетівський лісгосп», де пропрацювала до 1992 року.

Зазнавши на своєму віку чималих життєвих негараздів, Олександра Тихонівна з вірою в серці пережила усі лихоліття минулого сторіччя. Хоч і має позаду невиліковний часом досвід, але зичимо таким як вона жінкам міцного здоров’я та турботи близьких людей.

Записала наукова співробітниця музею к.і.н. Мазурок Олена