МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

село Білопіль, Шепетівщина

спогади Никончука Василя Михайловича, 1927р.н. записано 30.06.2008р. та подано мовою оригіналу:

«…врожай був, але вирощений врожай забрала влада, все до градинки. Спеціальна бригада ходила із жителів села. Ті хто забирав продукти, ніяких документів не мали, і ніхто їх не перевірав. Тих людей, хто не хотів віддавати продукти могли побити, арештувати і засудити. А ті люди, які відбирали хліб, мали при собі зброю (револьвера, двостволки). Люди не боронилися, тільки плакали і в Бога просили допомоги.

Продуктів сховати не можна було ніде, шукали кругом – в льохах, хлівах, в садках та городах, під стріхою та на горищах. Шукали харчі залізними палками, штовхаючи в землю, сіно, в льохах, скрізь. Шукачів було 8-12 чоловік, а саме: Малевіч А.І., П’ятачук М., Середа, Зіньченко, Никончук, Микола Хомович та інші (я всіх не пам’ятаю).

Практично продукти харчування заховати не можна було ніде. Такого місця не було, щоб вони не всунули свого носа. Хто пішов робить до колгоспу, тим давали хліба по 200-300 грам на день.

Крім харчів забирали і одежу, худобу, хати, а потім розпродували.

Закон про «п’ять колосків» ми пам’ятаємо, хто збирав колоски на полі, і зловили, то судили. В нашому селі засудили Колос Валентину. Забороняли збирати залишки колосків на полі і городину, хай зогниє, но не бери. Охороняти колгоспні поля, комори назначали місцевих жителів «чесних придателів».

Добровільно йти в колгоспи люди не хотіли. Людей заставляли примусово йти в колгоспи. Обкладали великими налогами, а врешті забирали в тюрму, такого як Никончука Михайла Петровича забрали в тюрму.

Худоби сховати в нас не було де, а в кого рядом був ліс, то худобу ховали в лісі. Харчі забирали в різний час: вдень, вночі, вечором чи вранці. На тиждень по декілька раз приходили вигрібати все.

Масове вимирання почалося з кінця 1932 року і аж до 1934 року. Під час голоду в нашому селі сиріт ніхто нікуди не забирав, вже у 1936 році організували патранати туди і звозили дітей-сиріт. Голодували в селі всі, крім цієї бригади, що відбирали все. Їх називали «шкурниками», вони і не голодували.

Вижив той, хто зумів сховати продукти і мав що їсти, той і вижив. Продуктами ділилися родичі між собою, більш ніхто.

В їжу споживали все, що траплялося на дорозі – кропиву, гичку, траву, гнилу картоплю, висівки, лободу. Споживали й даже собак, котів, горобців. Щоб виміняти щось у місті чи купити, то не було за що, майно забрали, а грошей не було. В нашому селі Білопіль вимерло від голоду 300 чоловік. На сьогодні відшукано імена 130 чоловік. Відомі випадки людоїдства; помер син, а батько його вночі приготував і з’їв.

Хоронили померлих на могилках. Виділили сім чоловік з підводами, кожного дня їздили по селі, скидали трупи на підводу, везли на могилки і скидали в одну яму і засипали. Цим людям, що звозили мертвих (Овсянюк Олександр та інші) давали по 100 грамів хліба на день.

Старі жителі вважали винним в загибелі людей – сталінізм, ятак само вважаю.»