МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Голодомор назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок історії України ХХ століття.

Музейний проєкт «Голодомор: гірка пам'ять» - книга свідчень наших земляків про ці трагічні події на теренах нашого краю.

Продовження...

село Хутір, Шепетівщина

спогади Коськовецької Ольги Михайлівни, 1924 р.н.

спогади записано 04.07.2008р. та подано мовою оригіналу:

«…ой, …як же ж тяжко говорити про ті роки… страхіття, що були на цій Україні. Мало того що було й так нелегко жити, куди там рівняти до завтрішнього часу. То вони зумисно зробили той голод, щоб повидушувати цих нещасних людей. Як вше страшно знущалися з цього люду, от ти знаєш ця Україна колись таки повинна мати добро, бо ніхто стільки не пройшов як вона, скільки цьой народ вимучився тоді, пухли, падали як мухи від голоду.

Де яке зерно пшениці чи жита, чи друге якесь, просо, геть усюсіньке шо було їстівне все забирали до бубиночки та до крупиночки. Пробували та ховали, деколи доводилося нести за кілометри від хати по ровах, інколи бувало, що й не находили. Ховали під малими дітьми у колисці, закопували в землю, і глибоко закопували – та все одно находили кати. А ті, де носили десь далеко у рови, то потім підуть вночі одкопають та вше й наварять якоїсь похльобки, але вислідковували і там находили. А частіш, це стоїть десь у кущах й жде щоб вирили, а як вириєш, то як щеня кидається й ухопить і видере з рук, а на душі, як то кусок серця вирвав.

Приходили коли хоч і вдень і вночі, як зайдуть з рушницями ті катюги, то поперевертають все догори ногами, геть підлогу й ту позривають. А кругом хати ходять і шпигають таким залізним штовханом де земля свіжа, копана.

Ідеш по полі, а там цеї людноти лежить, як непотрібу якогось, от страшно й подумати шо таке було. Прийдуть, то питають чи будеш по доброму віддавати, чи зробити так щоб віддали все до грамульки, могли як не хоч віддавати чи простерікуїш вбити на очах дитину, чи геть тебе калахнути по голові. Отакий тоді народ був, луче б ви й не знали того всього.

А люди їли, їли все шо хоч і здихляків, і живе, і зіллє, і траву, і корінці, що бачили то те і їли. Пекли такі млинці з лободи. Брали її мняли з водою, оці самі квіточки, і припікали на вогні чи в печі. Повбивали де які були коти й собаки, били й мишей, ой шо ходило чи ворушилося, то те й їли.

Страшне шо робилося, аш згадувати не хочеться, тяжко од того всього…»

Далі буде...