МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

#до_Міжнародного_дня_памяті_жертв_Голокосту

Історія порятунку єврейської дівчинки Гені Нейман в період масового знищення євреїв на Шепетівщині…

Геня була первістком у родині Олексія та Валентини Нейман. Народилася 27 жовтня 1939 року в Судилкові. До війни з батьками та трьохмісячним братиком проживали в Савичах в будинку дідуся. В перші дні німецької окупації в село прибув каральний загін. По всіх будинках велись обшуки. Дідуся, батька та дядька, які працювали заготівельниками худоби, було розстріляно відразу ж. Валентину з дітьми та ще дві її сестри погнали в село Судилків, куди зганяли всіх євреїв з району. Їх охороняли поліцаї, яких називали «шуцмани». Через три тижні в Судилкові була проведена перша акція розстрілу євреїв. Тоді вбили Валентинину молодшу сестру Маню.

В грудні 1941 року всіх євреїв з Судилкова перевели у Шепетівське гетто. Зі спогадів Гені Олексіївни: «В гетто був вбитий мій братик Міша – сонний в ліжечку. Дітей вбивали, коли матері були на роботі, грузили вилами на машини та вивозили. А я в цей час сховалася в хліві під дровами. Потім мамі поліцай дав лопату та вбитого братика та наказав не плакати. Мама це знущання витерпіла заради мене, а то він погрожував вбити її. Моя мама та тітка дуже важко працювали на гранкар'єрі. Умови життя були нестерпні. Годували нас дохлою кониною та лушпинням з картоплі. Перед останнім погромом я з мамою та тіткою сховалися в тайнику нашого житла. В жовтні 1942 року ми вийшли з укриття, прорвали колючий дріт руками та втекли в ліс. 6 днів ми ховались в лісі, путаючи сліди, адже нас переслідували поліцаї. Потім ми пішли в село Рудня-Нова Шепетівського району, де нас по черзі переховували дві сім'ї».

У жовтні 1942-го року в двері будинку Якова та Федори Михальчук постукали три єврейки: Валентина Нейман з трирічною дочкою Генею та її сестра Фіра Нізнік. Господарі впізнали в них жителів сусіднього села Савичі. Жінки розповіли про труднощі, з якими їм довелося зіткнутися за минулі 16 місяців окупації, і про те, як вони втратили свої сім'ї. Вони попросили про тимчасовий притулок, і Михальчуки впустила їх в будинок. Яків підготував укриття під підлогою комори, де можна було тільки лежати. Раз на кілька днів, вночі, вони могли вийти з цього укриття, щоб помитися і подихати свіжим повітрям. В родині Михальчуків було дві доньки Надія та Марія. До того ж, Надія була вже заміжня і народила донечку. Тому турбота ще про трьох осіб стала непосильним тягарем для родини. Одного разу Яків розповів про все своєму близькому другові Дмитру Лисюку, жителю того ж села Рудня-Новенька, і він зголосився допомогти. У грудні 1942-го року біженки перемістилися в будинок Лисюка, де ховалися протягом декількох місяців. У Дмитра і Параски Лисюк було п'ять дочок, найстаршій з яких, Олені, виповнилося 18 років. Вона була єдиною з дітей, хто знав цю таємницю. Олена допомагала піклуватися про них і стежила за тим, щоб молодші сестри нічого не помітили.

Після деякого часу біженки знову повернулися до Михальчуків, де і залишалися аж до звільнення цих територій від окупації. У березні 1944-го року в село прийшла Червона Армія, і організувала свій штаб у будинку Якова Михальчука. Коли Федора помітила, що червоноармійський командир - єврей, вона розповіла йому про трьох єврейських жінок, захованих під підлогою комори. Командир негайно віддав наказ переправити їх через лінію фронту, оскільки Геня була хвора на запалення легенів, а її мама і тітка ледве трималися на ногах через те, що так довго перебували в лежачому положенні. Після війни Валентина, Геня і Фіра відновили зв'язок зі своїми рятівникам і висловили їм свою найбільшу вдячність.

29 вересня 1996 року Яд Вашем удостоїв Якова, Федору, Надію та Марію Михальчук, а також Дмитра, Параску та Олену Лисюк почесним званням «Праведник народів світу».

Науковий співробітник Музею пропаганди Наталія Кручук.