МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

...Чи можна вибачити те,

що Ви пережили під час Голокосту?

- Вибачити можна... Забути неможливо...

В. Шпільман, колишній в’язень

Варшавського гетто

27 січня весь світ вшановує пам’ять загиблих під час Голокосту - однієї з найбільших трагедій в історії людства. За доби нацизму і ІІ Світової війни, у жорстокий спосіб було знищено шість мільйонів європейських євреїв, серед них півтора мільйони євреїв України. Тут геноцид набув найбільш жорстоких форм. У розумінні загарбників тут жили не просто євреї як народ, а «євреї-більшовики», які складали основу радянської влади і являли собою керівну силу революції, для запобігання якої необхідно у будь-який спосіб позбутися від її носіїв.

На сьогодні саме ці поняття - пам’ять і розуміння - є ключовими в дослідженні історії Голокосту та вшануванні його жертв. Великою проблемою, з якою українське суспільство стикається у цьому випадку є те, що колективна пам’ять українців та євреїв про ІІ Світову загалом та Голокост зокрема в певних аспектах є різною. Ключовою причиною цього є роки перебування під впливом радянської культурної «традиції». Її формувала комуністична ідеологія, яка не виокремлювала власне єврейських жертв ІІ Світової війни, деперсоніфікуючи їх. Пам’ятні знаки на всій території України проголошували, що тут поховані «мирні радянські громадяни», «жертви фашизму», і т.п. евфемізми. Офіційної пам’яті про Голокост у радянській України не було.

За такого становища, коли нацистський тоталітарний режим знищував євреїв, а радянський тоталітарний режим - пам’ять про них, у свідомості нашого народу немає розуміння, що це не «їхня» єврейська історія і трагедія, а частина нашої власної історії. Чи не найважливішим ( і найскладнішим, як виявилося) є розуміння спільності нашої історії, цієї трагедії, місця кожного з нас і відповідальності, яка приходить із цим розумінням. Люди, яких вбивали і катували на нашій землі, не були тут гостями чи чужинцями, вони не з’явилися невідь-звідки і не зникли безслідно. Вони були частиною нашого життя, побуту, культури, історії протягом років, такими ж її творцями, як і ми самі.

Шепетівка та її історія - один із яскравих прикладів, що підтверджує цей факт. Мультинаціональність населення завжди була притаманною нашому містечку, яке належить до так званого історичного пограниччя. Етнічний склад населення складали три значні групи: українці, євреї та поляки. У інвентарі 1637 року зафіксовано, що містечко мало ринкову площу, три вулиці, 293 християнських і 16 єврейських димів (будинків). За переписами 1847 і 1897 євреїв налічувалося 1042 і 3880 чоловік відповідно. Тобто, питома частка єврейського населення збільшувалася пропорційно зростанню загального населення містечка. На початок війни (1939 рік) євреї становили 20 відсотків загального населення міста (4844 чоловіка). Лише в перші тижні окупації (липень, 1941 року), згідно з донесеннями поліцейського полку СС, було знищено 1643 євреї. У гетто, яке було організовано в січні 1942 року, налічувалося більше 5 тисяч євреїв - жителів Шепетівки та Судилкова. Знищення такої кількості місцевого населення неможливо ігнорувати. Не могло воно залишитися непоміченим і для решти населення.

Також про «вписаність» єврейського населення в загальну картину життя нашого міста свідчить сам міський простір, його архітектура, планування, особливості забудови чи ландшафту. Поселення євреїв займали значну частину середмістя Шепетівки. Вулиця з єврейськими будинками була місцем жвавої торгівлі. На центральній площі (нині сквер ім. 400-річчя Шепетівки) збирався щотижневий базар. Протягом року тут відбувалося чотири ярмарки. Євреї займалися в основному торгівлею, ремісництвом, надавали різні послуги мешканцям містечка. Єврейські будинки були скупчені, під черепицею з дуже багатьма бічними прибудовами. Як правило, будувалися вони на напівпідземному цокольному поверсі, так званому «башке». У цокольних поверхах розміщувалися магазини і шинки, тому вхідні двері виходили прямо на вулицю. У місті існувало два єврейських кладовища. На більш давньому за описами дослідників та свідченнях євреїв вже давно не було надгробків. За інше згадується у літописі Віленського, що воно знаходилось недалеко від площі і єврейських поселень.

Особливе місце в єврейській архітектурній спадщині Шепетівки займає синагога і будівля шепетівської не відрізнялась від інших. Вона була кам’яна, містила молитовну залу та своєрідний вестибюль-сіни («пуліш») у єврейській традиції. Східну стіну, звернену в бік Єрусалиму, ніколи не захаращували прибудовами. Зовнішнє оздоблення складали барочні фронтони, а з півдня на даху - два крилатих леви .

Ще одним «доказом» спільності нашої історії та культури можуть служити елементи та традиції побуту. Наприклад, запозичення страв із єврейської кухні, народних способів лікування і т.д. Євреї, в свою чергу, переймали якісь елементи одягу, ремесел, господарювання та ведення побуту.

Ці люди жили з нами і серед нас. Вони були незамінною і цінною частиною нашого соціокультурного простору і досвіду, а не лише цифрами статистики розстріляних, убитих, катованих. Мало просто встановити пам’ятники на місцях їх смерті - важливо пам’ятати, де вони жили. Індивідуальна та колективна пам’ять мають зберегти персональні історії про цю трагедію. Цитуючи Тімоті Снайдера: «..ми мусимо знову перетворити цифри на людей. А якщо ми на це не спроможні, то гітлер і сталін сформували не лише наш світ, а й нашу людяність.»

Саме тому, і в незалежній Україні, ми критично потребуємо культури вшанування пам’яті жертв трагедії Голокосту. На сьогодні (на державному, умовно кажучи, рівні) реалізація цієї місії покладена переважно на дві інституції: музей та школу. Саме освітньо-просвітницька робота цих інституцій забезпечує збір і зберігання індивідуальних історій очевидців, фото, документи, пошуки відомостей в архівних установах та ін. види робіт. Однак інші, більш масштабні роботи, які потребують фінансових затрат та інших ресурсів (встановлення пам’ятних знаків, систематичні пошуки інформації про місця загибелі/розстрілів, роботи з упорядкування місць захоронень, культових місць (цвинтарі, синагоги), є результатом громадських ініціатив (єврейських громад, ГО, приватних осіб).

Щодо меморіальних дат, то на сьогодні маємо, по суті, лише дві - 27 січня та 29-30 вересня. Їх затвердження стало можливим за рахунок громадської ініціативи, а фактично - тиску. На державному рівні Україна вперше відзначила Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту лише у 2012 (!!!) році, хоча до Стокгольмської декларації наша держава приєдналася ще у 2000 році (у липні 2011 року була прийнята постанова ВР України №3560-VI «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру»). Щодо локальних дат, то всі вони різняться і можуть бути точними або приблизними. Відзначення їх є важливою складовою діяльності музейних установ кожного регіону, адже за висловом Тімоті Снайдера: «розуміння Голокосту - наш шанс зберегти людяність... Зло, заподіяне євреям...не можна скасувати. Але його можна записати та зрозуміти...щоб попередити подібне в майбутньому».

Юлія Ліпська, науковий співробітник

Музею пропаганди