Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Апрель 2021  »
ВсПнВтСрЧтПтСб
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Понедельник, 04.07.2022, 02:41
Вітаю Вас Guest
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


14:26
УСНА ІСТОРІЯ

З часом все менше залишається безпосередніх свідків та учасників найбільш знакових подій ХХ ст., спогади яких становлять основний інтерес для істориків. Усні історії, історії соціальні і повсякденні, дозволяють вивчати минуле на основі персональних розповідей про пережите.

Спогади шепетівчанки Обозної (Лахай) Катерини Олексіївни 1920 р.н.:

«Народилася я в с. Ленківці 23 листопада 1920 року в звичайній селянській багатодітній родині. Зі свого дитинства пам’ятаю, що завжди приходилося важко працювати. Час від часу ходила до школи, так як заняття відбувалися не регулярно та й мати не завжди пускала. Найбільш запам’ятався голод 1933 року. Люди скрізь вмирали, багато було чужинців зі сходу країни, які ходили від хати до хати та й просили харчі. А харчів не було, все було забрано тодішньою владою ще на початку осені. Пам’ятаю як заарештували та посадили в тюрму мою маму за те, що вона на полі збирала колоски. Я з своїми старшими братами ходила до Герцеля, він на той час був представником місцевої влади, ми просили її відпустити, так як дома ще залишилося трійко малих дітей. Так ми ходили декілька днів і нарешті маму звільнили.

З 1938 року я перебралася до Шепетівки, знайшла там роботу на цукровому заводі. Працювала в дві зміни, бо хотіла заробити більше грошей. Пам’ятаю начальницю зміни Самойленко, вона була доброю людиною і позичила мені гроші на нову хустину. Через два роки перевелася до заводської їдальні на роздачу. Харчувалися в столовій по талонах, які видавалися для робітників заводу.

В 1941 році розпочалась війна, почали бомбити місто, я зібрала речі і втекла до дому в село Ленківці. Наприкінці 1941 року мене з братами відправили на роботи до Німеччини. Молодь з нашого села зігнали до села Чотирбоки, там нас садили в вагони, які вранці відправили до Німеччини. Вночі мені з меншим братом вдалося втекти, так як були худі і змогли пролізти крізь щілину вагону. Нашу втечу було помічено і навздогін відкрили вогонь. Ми бігли через поле. Нас ніхто не переслідував, але ми все рівно декілька днів переховувалися в лісі. Старший брат Степан так і поїхав до Німеччини, з якої повернувся лише в 1948 році.

Ще пам’ятаю один випадок пов’язаний з тим самим Герцелем. Коли в 1941 році німці захопили наше село, Герцель став поліцаєм. Він був дуже жорстокою людиною. В Ленківцях, при в’їзді в село, було декілька джерел. Одне з джерел називали люди Проща, вода в ньому вважалась святою. Люди з усіх сіл приходили набрати тієї води. Так цей поліцай Герцель в грудні місяці, тоді був сильний мороз, загнав в це джерело жінку (не пам’ятаю як її звали) з двома її дітьми. Він не дозволяв їм вийти з води поки вона не попросить в нього вибачення, а усім односельчанам наказав стояти й дивитися. Ніхто нічого не міг зробити, так як з ним були озброєні два помічники. Якраз в цей час до села на мотоциклах приїхали німці. Коли вони дізналися в чому справа, то наказали жінці негайно вийти з дітьми з води, а Герцеля на очах всіх односельчан розстріляли за жорстоке ставлення до жителів та перевищення обов’язків. Цей випадок запам’ятався всім надовго. Пізніше після війни, за наказом голови сільради, цю Прощу було засипано. Ніхто з трактористів не хотів засипати її, трактор постійно глохнув, а голова сільради незабаром осліп.

В 1942 році селом пішов слух, що знову будуть відправляти до Німеччини на роботи. Але в цей час до мене посватався шепетівчанин Обозний Дмитро Григорович 1917 р.н., який обіцяв все владнати так, щоб мене не забрали до Німеччини, якщо я вийду за нього заміж. Я не хотіла виходити за нього , бо він був інвалід. В нього не було лівої руки та відсутні пальці на обох ногах, які він втратив під час радянсько-фінської війни. На той час він був заможним, мав коней. Ще до війни працював на конюшнях «Заготскоту», а під час війни так само доглядав за конюшнями та керував конюхами. Німці його не зачіпали, навіть платили та дозволили поряд збудувати хату. Спочатку я йому відмовила, але він наполягав та приїздив до мене мало не щодня і я погодилась. Так в 1942 році ми і побралися. А через рік ми увійшли в свою новозбудовану хату по вул. Пархоменка, де я народила нашого первістка. Поруч (де зараз проходить вул. Уляни Громової) знаходились конюшні та кузні, а за ними (в сторону артбази) було велике пасовисько, куди вигонили коней. Мій чоловік був грамотний, добре знав німецьку та єврейську мови.

З 1941 по 1943 рік були масові розстріли євреїв. Перший відбувся біля синагоги, всі інші проходили за містом біля перехрестя Славута - Новоград-Волинський - Шепетівка.

В 1944 році йшли сильні бої за звільнення Шепетівки, місто постійно бомбили. Чоловік мене з дитиною та його старою матір’ю вивіз в село під Ізяслав. Коли місто було звільнено, ми повернулися до Шепетівки.

Мій чоловік під час війни допомагав партизанам, зокрема товаришував з Русняком Іваном Кириловичем, потім у 60-х роках вони разом працювали в кінопрокаті.

Одразу після війни з 1946 року мій чоловік був завідуючим «Горкомунхозом» (міське комунальне господарство).»

Спогади записала заступник директора музею Марія Юзлова.

Фото із фондів музею.

 

Переглядів: 53 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0