МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Українська сторінка історії військового капеланства. Частина 2.

Історія України ХХ і ХХІ століть стала найяскравішим і найактивнішим періодом національного відродження та боротьби за відновлення і збереження незалежності. Для повного і ясного розуміння нашої історії, зокрема й цього етапу, дуже важливо досліджувати життя та діяльність творців та носіїв цих ідей, серед яких особливу роль посідають священники УГКЦ загалом, та військові капелани українських військових формацій різних історичних періодів зокрема. В першій частині ми розповіли про витоки явища військового капеланства та його фундатора - Святого Мартіна Турського. Тепер звернемо увагу на розвиток цього феномену на власне українських землях.

Загалом традиція перебування священника у війську бере свій початок ще із часів Русі-України та Козаччини. У літописах зустрічаємо згадки про духовенство, яке здійснювало регулярне служіння серед війська. Такі священники розумілися на зброї, походному житті, але творили для вояків передусім комфортне емоційне середовище, допомагали триматися чітких загальнолюдських моральних орієнтирів у жорстоких обставинах. Можна сказати, що вони виконували частково і роль сучасних психологів, допомагаючи воякові зберегти зв’язок із родиною та мирним життям поза військовою службою чи війною.

Першим офіційним військовим капеланом в історії України та УГКЦ вважають о.Якова Геровського (1794-1860) - педагога та священника, що народився на Львівщині. Він став першим духівником Руського батальйону гірських стрільців, офіційно заснованого 1848 року владою Австо-Угорської імперії, для захисту Галичини від угорських повстанців Кошица, які переходили Карпати та нищили села. Проіснувавши лише два роки, вони (окрім згаданого, було ще кілька подібних формувань) важливі передусім тому, що були сформовані за етнічною ознакою та мали власний однострій (на основі народного гуцульського одягу). Духовну опіку над ними здійснювали вісім священників УГКЦ.

Із сер. ХІХ ст. Австрійська влада запроваджує у своїй армії регулярне капеланство (фельдкурат) (греко-католицьке нарівні з римо-католицьким). Священники, яких готували на ці посади зазвичай окрім семінарії, проходили також вишколи із фізичної та моральної підготовки, а також знайомилися із специфікою служби серед військових. Виділялося два основних класи: початківці та резервові й досвідчені та заслужені капелани. У документації УГКЦ з’явилася графа “військове капеланство” із зазначенням місця дислокації, яке простягалося від Львова аж до італійських кордонів.

Під час Першої Світової війни під мобілізацію потрапили і священники; багато з них загинуло, потрапило в полон чи зазнало поранень. Найяскравішою військовою формацією українства цього періоду були Українські Січові Стрільці (УСС). Цей Легіон став прообразом омріяної армії нової України. У лавах січовиків сформувалися форма і зміст сучасного українського війська - від ідеологічних засад до структурно-візуальних образів. До слова, створюючи новий образ української армії (починаючи з 2014 року), розробники відзнак, форми, вітань, часто зверталися до надбань саме січовиків. Одну з головних ролей у розвитку стрільців як військово-політичної формації української історії, займають отці-капелани. Варто зазначити, що майже десята частина стрілецтва були вихідцями із священницьких родин, в тому числі і жінки, які у лавах УСС сягали офіцерських посад нарівні з чоловіками. Саме тому стрілецтво сміливо можна називати найбільш духовно зрілим військовим формуванням української історії.

Одним із драматичних етапів історії боротьби українців за власну свободу, став шлях Української Галицької Армії. Практично досконало сформовані у фантастично короткі строки, бойові структури УГА в обов’язковому порядку включали місце для капелана. Трагедія її була в тому, що на підтримку власної, омріяної держави, стали не лише досвідчені стрільці, а молоде, мрійливе юнацтво. Провідні європейські держави не підтримали ідеї української незалежності, і затиснуті у страшному “чотирикутнику смерті” (поляки, білогвардійці, більшовики та тиф), мали єдину розраду і підтримку - польового духівника. Сотні отців відгукнулося добровільно йти на служіння до лав УГА. Багато з них поповнили лави небесного воїнства, багатьох чекало важке випробування - майже всіх священників та монахів УГКЦ було інтерновано до концтаборів (переважно у Березі Картузькій), які тодішня польська влада створила в рамках “політики пацифікації”.

Хоч всі ці збройні формування входили до армій різних держав, які на той час окуповували українські землі, хоча всі вони зазнали поразки у боротьбі за свободу своєї землі і нації з поглядів політичного, військового, стратегічного, проте саме вони стали духовним фундаментом творення нової України. Саме в цих випробуваннях загартувалися постаті тих Людей, які стали наріжними каменями у побудові української соборної, самостійної держави. Щоб краще зрозуміти феномен українського військового капеланства та його роль у процесі творення та розвитку нашої держави, варто розглянути його крізь призму індивідуально-біографічну.

У наступній частині роботи буде представлено три історії - біографії простих людей, капеланів, які поклали своє життя служінню “Богу та Україні”, які стали душею української свободи і які сповняють гасло “Бути поруч”, за яке ми так часто забуваємо подякувати.

Науковий співробітник музею Юлія Ліпська

Ілюстрація: о. Яків Геровський.