Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Сентябрь 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Архів записів

Статистика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Друзі сайту

Пятница, 29.03.2024, 10:02
Вітаю Вас Гість
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ


09:50
У СРСР пам'ять про Другу світову війну постійно переписували...

У СРСР пам'ять про Другу світову війну постійно переписували, використовували з метою побудови цілого пласту метанаративів, пропагандистських міфів, фальсифікацій та спекуляцій. Як зазначив історик Володимир В’ятрович: «Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній, – вважає – тому розвінчання цих міфів важливе, щоб зрозуміти, як було насправді, побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії».

Сьогодні ми розглянемо детальніше найвідоміші міфи Другої світової війни: хронологічні рамки та заміна поняття “Друга світова” на “Велика вітчизняна війна”.; «свята пам'ять про Перемогу»; «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» та «добровільна» мобілізація жінок до лав Червоної армії.

Розпочнемо з міфу про Другу світову війну, який використовується російською пропагандою не лише в Україні чи росії, але й в усьому світі. Пам'ять про війну була центральною у радянській повоєнній ідеології. “День Перемоги”, призначений не точно в річницю капітуляції Німеччини, а днем пізніше – 9 травня – став головним державним святом. росія йшла на дипломатичні скандали, захищаючи «святу пам'ять про Перемогу», нещадно критикувала всі намагання переглянути застарілу радянську концепцію війни. Втримання в Україні радянських міфів про війну є надзвичайно важливим для росії, адже вони стали головним, а іноді й останнім елементом радянської ідентичності частини наших громадян. Тому українці намагаються максимально відходити від сфальшованих пропагандистських символів та дат.

Починаючи з весни 2014 року Українським інститутом національної пам’яті були запроваджені нові комеморативні практики до дат, пов’язаних із Другою світовою війною. Новим символом пам’яті став червоний мак, новою датою – 8 травня, День пам’яті та примирення. Зрозуміло, що такі зміни керівництву Кремля були не до вподоби. Про це свідчить заява Міністерства закордонних справ рф від 10 квітня 2015 року щодо прийняття Верховною Радою України пакета законів про декомунізацію: «Намагаючись викорінити у сьогоднішній Україні сам термін «Велика Вітчизняна війна», замінивши його на «Другу світову війну», теперішня українська влада не тільки прагне спотворити суть масштабного історичного протистояння, але й наносить глибоку образу своїм ветеранам, забираючи у них світле свято, зраджує пам’ять мільйонів українців, що воювали у рядах Червоної армії та віддали свої життя саме за захист своєї Вітчизни від фашизму».

Наступний наратив, який нав’язували в СРСР, розповідає як «Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників» стала головним міфом Радянського Союзу. Згаданий вислів був черговим пропагандистським гаслом, а фраза «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» – головний пропагандистський девіз радянського повоєнного часу. Насправді ж, поза увагою залишилося багато факторів і жертв. Серед них ветерани-інваліди, яких після війни було дуже багато. Після перемоги влада про них забула, тому що всі ці люди були «непристойним фоном» для країни-переможниці. Радянська пропаганда, ведучи відлік від 22 червня 1941 року, не вписувала у загальний героїчний канон битву на Халхин-Голі, «золотий вересень» 1939 року, радянсько-фінську війну, окупацію Західної України та Бессарабії, країн Балтії, називаючи ці події «прикордонники конфліктами». Їхні учасники «випали» з пільгової категорії «ветерани Великої Вітчизняної війни» та вважалися «учасниками прикордонного конфлікту». Тож міф про сталий пропагандистський вислів «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» руйнується просто на очах.

Наступний зразок умисної фальсифікації від радянської пропаганди це, власне, хронологічні рамки Другої світової та заміна поняття “Друга світова” на “Велика вітчизняна війна”. За версією радянської пропаганди, яку згодом перейняла та розвинула російська, війна для СРСР (зокрема і для окупованої совєтами України) розпочалася 22 червня 1941 року, тоді як для всього цивілізованого світу датою початку війни є саме 1-е вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина напала на Польщу.

Для українців, які опинилися у складі різних держав, довелося воювати із перших годин 1 вересня 1939 року. Перетин Червоною армією кордону Польщі означав фактичний вступ Радянського союзу у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини. У 1939-1941 роках радянська пропаганда називала цей глобальний конфлікт «Другою імперіалістичною війною», абсолютно не співчуваючи жертвам нацистської агресії та їхньому прагненню захищати власні країни. Протягом літа 1941 року мешканці сіл та міст СРСР не усвідомлювали загрози нацизму у повній мірі. Адже радянська влада приділяла пропаганді багато уваги, почавши у 1939 р. співпрацю з союзним Третім Райхом. Від 23 грудня 1939 року газета «Правда» опублікувала телеграми Гітлера та Ріббентропа, у яких вони вітали Сталіна з його 60-річчям: «До дня Вашого шістдесятиріччя прошу Вас прийняти мої самі щирі привітання. З цим я прив’язую найкращі побажання, бажаю міцного здоров’я Вам особисто, і також щасливого майбутнього дружнім народам Радянського Союзу». У відповідь Сталін говорив: «Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, що була скріплена кров’ю, має усі підстави бути довгою та міцною».

Одним із прийомів Радянського Союзу було замовчування окремих історичних фактів фемінітивної частини Другої світової війни, адже ми всі чули, скільки чоловіків було мобілізовано, але про жінок було чути значно рідше. Історики до нещодавнього часу приділяли недостатньо уваги вивченню ролі й місця жінок в історії України. У суспільстві тривалий час було закладено, що жінка має працювати по господарству, народжувати дітей та виховувати. Проте у ХХ столітті участь жінок у війні стала реальністю, тож українські жінки «зламали» цей стереотип. Під час Другої світової війни жінка мала зброю, причому це стосувалось не лише медичного персоналу. Жінки нарівні з чоловіками ставали на захист своєї країни.

У Радянському Союзі документи про участь жінок у війні були засекреченими. Згідно з законодавством СРСР у разі потреби можна було залучати жінок у ряди Червоної армії для несення служби в допоміжних військах, хоча жінки в СРСР не були військовозобов’язаними.

Проте, після колосальних втрат 1942 року було проведено масову мобілізацію жінок в армію.

Історія України ще не бачила такої масової участі жінок у воєнних діях, як у Другій світовій війні. Жінки володіли майже всіма військовими спеціальностями і на рівні з чоловіками захищали свою країну. На лінії фронту жінки були снайперами, медиками, льотчицями, зв’язковими, у частинах ППО, водіями, розвідницями, топографами, навіть танкістами та артилеристами, а також служили в піхоті. Великого поширення набула участь жінок у підпіллі та партизанському русі. Головна мета мобілізації жінок – замінити чоловіків на певних позиціях, а чоловіки тимчасом вирушали до інших бойових частин. У СРСР це називалося «добровільна мобілізація жінок». Теоретично жінки йшли в армію добровільно, однак на практиці все, звісно, було по-іншому.

У Центральному Державному Архіві Громадських об’єднань України зберігся документ – «Постанова ЦК КП(б) та РНК УРСР «Про призив жінок у частини Червоної армії», затверджена Політбюро ЦК КП(б) У 19 травня 1944 р. де вказано:

«В соответсвие о постановлением Государственного Комитета Обороны КП/б/У и Совет Народных Комиссаров УССР постановляют:

…а/ призвать в добровольном порядке женщин в возрасте от 20 до 35 лет для укомплектования должностей поваров, прачек, связистов и санитарок в частях Красной Армии: по Харьковской, Ворошиловградской, Полтавской, Сталинской, Днепропетровской, Сумской, Запорожской, Киевской, Житомирской, Черниговской по 700 чел.

Призыв провести в городах и крупных населенных пунктах из числа женщин, не имеющих детей и не обремененных семьей».

У радянський час ця інформація була під грифом секретності. На представленому документі у верхньому правому кутку є напис – «розсекречено», тобто досить тривалий час інформація була конфідеційною. Ситуація почала прояснятися лише з настанням Незалежності України вже після 1993 року.

У документі зазначено, що мобілізувати потрібно жінок від 20 до 35 років. Серед характеристик також мала бути освіта не нижче 7 класів і бажано, щоб мобілізовані були комсомолками, здоровими і так далі. Радянська статистика, яка стосується участі жінок у війні, дуже неповна. На відміну від чоловіків, які рахувалися на обліку у військоматах, мобілізація жінок проходила через комсомол, але звичайно, закликали не лише комсомолок, бо їх просто не вистачило б.

В умовах нинішньої російсько-української війни українки знову стали на захист України, як і 80 років тому. Станом на 2021 рік 57 тисяч жінок були задіяні у Збройних Силах України. Близько 32 тисячі – військові. У 2020 році близько 13 тисяч жінок були учасницями бойових дій. Жінки військовослужбовці опанували так професії – танкіст, артилерист, командир роти та взводів. До слова, за даними Міноборони, нині в ЗСУ працюють понад 50 000 жінок, з яких понад 5 000 перебувають на передовій (станом на 23 липня 2022 р.). У Генштабі пояснювали: «Більшість жінок призначено на посади медичного персоналу, підрозділів зв'язку, морально-психологічного забезпечення, діловодів, бухгалтерів та кухарів. На даний час у Збройних Силах залишається потреба у жінках-фахівцях з медицини, радіотехніки та харчових технологій».

За матеріалами видання «Війна і міф. Невідома Друга світова» та Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Переглядів: 105 | Додав: sendu | Рейтинг: 0.0/0