МУЗЕЙ ПРОПАГАНДИ

Сьогодні, 29 січня, вшановуємо пам'ять Героїв битви під Крутами. Битва стала символом героїзму та самопожертви боротьби українського народу за незалежність.

Завдяки сміливості молодого покоління за декілька днів було призупинено ворожий наступ на Київ. Саме тоді відбувалися переговори між УНР та країнами Четверного Союзу. В результаті було підписано Берестейський мирний договір 9 лютого 1918 року. Згідно договору УНР визначалася самостійним суб’єктом міжнародних відносин.

Як відомо, наприкінці грудня 1917 року уряд радянської Росії розпочав агресію проти УНР. Ніяк не хотіли визнавати факт проголошення Україною самостійності.

Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року, між Ніжином і Бахмачем у Чернігівській області, а саме на північний схід від Києва за 130 км. З боку більшовицької Росії йшов ворожий наступ під проводом полковника Михайла Муравйова.

Більшовицькі сили наступали з двох напрямків на Київ. Полтавщиною просувався загін під командуванням Михайла Муравйова, в той час як на Чернігівщині діяв 1-й Мінський революційний загін на чолі з Рейнгольдом Берзіним. Полтавський напрямок вважали найбільш загрозливим, тому українське командування спрямувало туди найбоєздатніші частини, зокрема, Гайдамацький кіш Слобідської України і Січових стрільців.

Всупереч розрахункам, основні сили загону Муравйова вирушили на з'єднання з Мінським революційним загоном. Згодом, 28 січня заволоділи станцією Бахмач – ключовим пунктом української оборони на Чернігівщині. Здавалося, більше нічого не завадить більшовицькому наступу на Київ.

Муравйов на підступах до столиці закликав: «Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо».

Проте їхній наступ зупинили українські частини вже наступного дня на станції Крути, до яких підійшло підкріплення – курсанти Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького сотника Аверкія Гончаренка та добровольці Помічного студентського куреня Січових стрільців (18-20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). До курсантів юнацької школи, студентів та гімназистів приєдналося ще десь 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

29 січня 1918 року в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв при 16 кулеметах та з однією гарматою на залiзничнiй платформi. Перевагу у живій силі мали росіяни, приблизно в десять разів, також мали бронепотяг та артилерію.

Аверкій Гончаренко командував військами УНР під Крутами. Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, – заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

На даний момент вiдомi прiзвища лише 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

З української сторони у бою під Крутами , за різними оцінками загинуло, 70-100 осіб.

Більшовицькі війська втратили приблизно 300 вояків.

Тим часом більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва, а саме 4 лютого 1918 року. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала найрадикальніші закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Один із учасників бою Ігор Лоський згадує:

«...Сумно зустрічав український Київ новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті її самому Києві щодня можна було сподіватися повстання. Але що було найгірше, то повна відсутність власного війська, відсутність хоч найменшої можливості поставити опір анархії. Тодішній український уряд безнадійно проґавив момент національного підйому, який охопив маси українського вояцтва, коли можна було створити дійсну українську армію…

…Одягнені й озброєні таким чином, студенти чекали тієї ж ночі на потяг, аби разом з юнаками вирушити на фронт. Чекати прийпілося досить довго — лише по обіді наступного дня на залізничний тор, що проходив недалеко від школи, подано ешелон. Посадка відбулася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-го класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але безуспішно. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника — Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх від'їжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ...

…Наступив роковий день бою. З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів, близько двадцяти чоловік залишено на станції, як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч — студентська сотня. На самому ж торі стояла на платформі з паротягом єдина українська гармата і коло неї невтомний Лощенко, який взяв собі на допомогу одного із студентів. Десь коло десятої рано з'явилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий — стрільна лягали десь в полі. Натомісць Лощенко стріляв досить влучно. Добре відстрілювались юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, тікаючи, причепив до свого паротягу вагони з амуніцією. Аж десь за Ніжином на другий день нагнали відступаючі студенти та юнаки штабний потяг…

…В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил студентській сотні. Було смертельно поранено сотника Омельченка, і це збільшило загальне безладдя. Студенти почали відступ. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кілька з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість попала до полону. Щоправда, дехто міг би врятуватися, але на заваді стали згадані палянки — вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі — тікати в них не було змоги... Так протягом одного дня рішилася доля студентської сотні. Залишаючи третину своїх товаришів вбитими і в полоні, решта підступала в напрямі на Київ. Відступ тягнувся досить довго, по дорозі знищено залізничий тор, зривано мости і т.д. Найдовше затримались у Дарниці під Києвом. Коли стало ясно, що більше двохсот юнаків і студентів не в силах зупинити наступу кількатисячного ворога, що з півночі і сходу наближався до Києва,— комендант юнаків, який перебрав команду також над студентською сотнею, наказав усім розійтися...

…Як уже згадувано вище, 35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Пипський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали….»

Бій став важливою частиною української історичної пам’яті, а через заборону теми в радянський час і мало надійної інформації (серед головних джерел довгий час була праця Д. Дорошенка «Історія України. 1917—1923», написана 1930 року в Берліні, яка містить чимало перекручень) він обріс міфами, чимало з яких популярні й донині.

Хоч як намагалась радянська влада замовчувати цю подію, вона знайшла відображення у багатьох творах мистецтва та літератури, які непростими стежками дійшли до наших днів. Так, Олександр Климко написав у 1936-му картину «Бій під Крутами», яка у 1938 році експонувалась у Львівському музеї воєнно-історичних пам’яток. Із приходом радянщини у Західну Україну музей припинив своє існування. Твори, які стосувалися національної тематики, вилучали і нищили.

Дивом збереглася картина Олександра Климка, яку через десятиліття відкрили для огляду у Львівській бібліотеці імені Василя Стефаника.

У часи радянського окупаційного режиму історія бою під Крутами, як і вся визвольна боротьба українців, замовчувалася або фальсифікувалася. Саме тому нині багато українських громадян не знають про бій під Крутами, не володіють правдивою інформацією про боротьбу за незалежність України та про те, скільки українців віддали своє життя в цій боротьбі, і, як наслідок, не цінують свободи і незалежності нашої країни. Заходи держави щодо відзначення та збереження пам’яті про подвиг героїв бою під Крутами слід визнати недостатніми. Більше того, починаючи з 2010 року в освітній та інформаційній політиці центральної виконавчої влади розпочалися дії, спрямовані на обмеження висвітлення інформації про бій під Крутами та інші сторінки боротьби за незалежність України, повернення до радянського трактування історії України, в якому визвольна боротьба маргіналізована.

Зокрема, в новому підручнику історії України для учнів п’ятих класів не подана інформація про бій під Крутами, Українську повстанську армію, дисидентський рух, применшено злочин Голодомору 1932–1933 років.

Крути остаточно закріпилися як символ боротьби за незалежність України та як заклик до дії. Тим часом історія Української революції загалом і бою під Крутами зокрема, набувала вигляду, дедалі відірванішого від реальності. Цьому сприяли, насамперед, суб’єктивні причини – живих свідків подій залиша- лося все менше, нових джерел не з’являлося. У поширенні міфологізованого сприйняття події, не останню роль відігравали публікації у діаспорних часописах і вихід окремих праць, в яких із статті до статті перекочовували неточності, помилки й перекручування.

Плутанина навколо Крутянської події ще збільшилася з появою ювілейної праці С. Збаразького «Крути: У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1958», яка вийшла друком у Мюнхені в 1958 р. і Нью-Йорку у 1959 р. Некритичне ставлення упорядника до відбору матеріалів призвело до появи у книзі двох різних версій створення Студентського куреня, неточностей в описі бою, озброєнні його учасників і т.п.

За відновлення історичної правди виступили колишні вояки армії УНР, які були переконані в тому, що, неправдиво згадуючи про Крути, «ми тим самим понижуємо або просто перекреслюємо збройну боротьбу нашої молодої армії». У 1972 р. у Чикаго вийшов збірник «Крутянська подія», упорядником якого виступив колишній полковник армії УНР В. Зарицький.

Він зібрав свідчення учасників бою та військових діячів часів Української революції. Автори збірника виявили й спростували найбільш поширені стереотипи щодо фальсифікації Крутянського бою. Матеріали брошури й досі становлять значний інтерес для істориків та широкого загалу.

Бій під Крутами став боєм за майбутнє України.

Крутянський бій є одним з найбільш успішних оборонних операцій. Незалежність Української Народної Республіки довелося захищати від російської військової агресії на початках силами добровольчих формувань. Згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (завдяки Берестейському договору) звільнили від більшовиків всю територію України.

Вище згадані події Української революції засвідчили: державність без армії неможлива.

Жертовність і сміливість крутянців зробила їх прикладом для майбутніх поколінь захисників України. З ними порівнюють захисників Донецького аеропорту в теперішній російсько-українській війні. Тому героїв Крут у публіцистиці часто називають «першими кіборгами».

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті.

Плакат Нікіти Тітова